Вказав спотвореною, з відгнилими пальцями рукою на Аліпієву мотику:
– Отче милосердий! Викопай мені могилу. Ляжу в неї, а ти на смерть благослови. Най у свяченій землі… не як пес, що ним став за життя… не як пес між камінням… – припав до Аліпієвих колін.
Маляр поклав руки на розкуйовджену голову:
– Не тільки, чоловіче бідний, погребіння християнське дати, а й життя християнське повернути може Господь, – Гладив восковою рукою збите на повсть, заковтунене волосся немічного, що стояв перед ним навколішках, – «Що ж неймовірним здається тобі, коли Господь воскрешає мертвих»? – говорив далі словами апостола Павла.
Потім простяг руку, зірвав стеблину чистотілу і зломав. Краплина густого, як сметана, жовтого, як курячий жовток, соку набігла й повисла на надломленій стеблині. Аліпій, як при миропомазанні, хрещатим рухом провів над бровами лепрозного, торкнув груди, спотворені уста, й лишки пальців на обох руках, що вже були без багатьох фалангів.
– Най сила Господня очистить тебе! Не вчений я. Лікування не знаю. Барва – то вся моя мудрість. – Й проказав урочисто слова свого отця Василя Великого, що золотою хмаркою пролетіли в думці: «Не присутність Христа, а віра оздоровила сотникового хлопця…» Віруй!..
Увечері Лавра справляла велике свято. Знайшлась загублена вівця: Радослав, лепрозний купець, тепер дужий і чистий, благав отця ігумена, щоб прийняли його до лаврської братії:
– Як найостаннішого, як найменшого…
– Так: за найменшого улюбленого Веніаміна, брате, – притакував головою ігумен, – Полюбив тебе Господь, Веніаміне. Про тебе ж це сказано: ізгиб бі і обрітеся.
А лікар Даміян аж у непевність впав.
– Чудо! Таж що – чудо? То – річ звичайна! Тільки ж чи не «в ізступленії ума» вигадав собі Радослав, що він трандом діткнутий… Таж і пальці, й нігті всі цілі-цілісінькі!?
А старий маляр Аліпій на вугляній жарівні виварював коріння чистотілове. Мав на серці погоду і ясність, як на Великдень. Був сповнений натхненням: бачив образ новий – вже готовий перед очима. Тільки б доварити – та й за палету! Так от же звелів отець ігумен сю ніч конче спати!..
А коли вже спав подостатком, прокинувсь Аліпій і побачив те, про що мріяв з дитячих літ.
Келія була повна світлосяйною імлою, а в її хвилях ангел ясний перед його штелюгою стоїть й на полотні, де звечора маляр встиг тільки глинкою контури накреслити, – швидко й вправно саме тими тонами, що Аліпій їх любить, за нього працю доконує…
– Величить душа моя Господа, – як хмарка вилетіло з блідих ченцевих уст й кадильним димом із серця Аліпієвого полинуло в небо радісне слово його улюбленої молитви…
ПОХОРОН
Старець Григорій засмучено хитав своєю срібною головою:
– Висохли! На камінчик висохли! – повторював, беручи в руку один за одним слоїки, глиняні келишки та горщечки, де мала бути розведена темпера. – Таки дійсно висохли! Всі до одної. Сухі, як серце нерозкаяного грішника!
Власне, й не могло бути інакше, бо ж деякі з тих барв були приправлені ще перед роком. Тоді чернець-маляр сягнув по емульсію «іі putrіdo», що навчився її робити «по заморському способу» від чужоземного майстра. Був той майстер – «пом’яни його, Господи, у володарстві своїм»! – з того предивного міста Веденця, що серед теплого моря на палях дерев’яних поставлене.
Та не було ладу з емульсією. Мабуть, гази випхали затичку з шийки пляшки і ледве діткнулись її пальці лаврського майстра-«іконописця», – затка вивертнем полетіла на підлогу, пролетіла всією келією і закотилась під купи звинутих картонів. А по келії пішов «нестерпний» і «безсоромний» сморід. Бо ж і знов-таки не могло бути інакше, коли пляшка з розведеними в дощовій воді яєшними жовтками стояла не заткнена, може, й з півроку. Пересилюючи огиду, Григорій заглянув у пляшку й побачив на дні густу кашу.
Чернець обтер руки, важко підвівся з стільця й заглянув у сулію з дощівкою: була порожня. Звичайно, коли приходить спокуса, то не буває сама.