І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці:
– Все – своїм! Тільки своїм! Нікому, нічого: ні крихти!
Гладить золото Ларта, відблисками його не натішиться.
Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до нього…
– Швидше: набрати! Щоб і там – на поверхні земській при собі його мати, красою-сяйвом його тішитися…
Немов доброго тура, впольованого на плечах тягла, – змучилась Ларта. А таки винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, імшеддю вкритими, привалила.
Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем усміхнувся. А перед Лартою Бористен-старець – як ніч темний, – стоїть, руки ламле, головою сивою хитає:
– Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама – ох, сама пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий, – багатий! – манитиме, кров’ю-сльозами його заливатиме… Доню ж ти, доню моя!..
Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ради шукати. Таж забула: більш вона не річна діва-русалка, а поземська істота – жінка і мати.
І розбилась об водяну гладину праматір Ларта… на бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши…
З хвиль же – скелі вийшли, над водою зіп’ялись, Дніпро стіною кам’яною – порогами – перегородивши, щоб скарбів зловісних путь навіки замкнути від ока та рук людських скрити.
І плаче Дніпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридає, тризну по Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких сльозами скроплюючи, «водою явленою» від лиха-біди надуманого, нагаданого й негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражого й княжого наговором кріпким боронячи…
Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв:
З неба на щастя їхнє упав!..
МЕЛЮЗИНА
Коли Геракл попрощався з королем бебриксів Амікусом й подався у дальшу путь, донька Амікусова, Пірена, закохана до героя, покинула дику оселю свого батька[16] й ніким не помічена, схована серпанком дружньої ночі, подалась самітною мандрівницею за Гераклом. Щоб здалека бачити того, кого вибрало її юне серце. Щоб хоч від людей чути про відгуки слави героя.
– Бути порошинкою на його путі, – тільки бажала. Порошинкою, якої, може, хоч колись тінь богатирська торкнеться…
Таж як було Пірені догнати Геракла, коли Амікус обдарував свого гостя єдиними в світі кіньми?.. Не відали вони втоми, не потрібували відпочинку і в найстрімкіших гірських стежках, як сарни гірські, раду собі давали.
Вже доходили сили Пірені, коли напали на неї в хащах дикі звірі. І сконала королівна бебриксів з найменням Геракловим на устах. Таж таким коханням безмежним те слово її останнє згучало, що зворушило й кам’яні скелі. Вони все далі і далі це зітхання любові передавали, аж докотилася його луна і до Геракла. Здалося героєві: у смертельній небезпеці на поміч його Пірена кличе. І кинувся на бистрих конях своїх. Таж знайшов тільки криваві останки.
– Пірено! Нещаслива Пірено!.. – вирвалось з Гераклових уст.
Тільки тепер зрозумів, як кохала його Пірена. А він байдуже пройшов, може, коло щастя свого?.. І заплакав Геракл-богатир:
– Пірено!.. Бідна Пірено!..
Та й поховав тіло на березі озера, у підземній печері. А щоб хижі звірі не рознесли кривавих останків, нагромадив на гріб скелі. І, знеможений працею та смутком, заснув у підніжжя гір, що з того часу навіки звуться Піренеї.
Довгий був сон Гераклів. Сном-бо підсильнюють боги смертельників, коли на болість їхню людські потішення не вистачають.
Впряжені ж у колесницю Гераклову, коні – дар короля бебриксів – випасли всю траву з підніжжя Піренеїв та й подалися світами, шукаючи нових пасовиськ.
І снилося Гераклові, що він у прегарній країні[17]. По луках весняних морем широким розлилася ріка Бористенос. Білі хмарки перловими кораблями над нею ясним небом пливуть. Земля ж – квітом ніжним, срібним зі споду, фіаловим зсередини – вкрита, та таким гарним, що очей від нього відвести не хочеться. І що більш дивиться на чарівні ті квіти Геракл, дужче сном солодким його розморює. Не дурно ж сном-травою, чи сон-зіллям звуть ті весняні квіти на Бористені[18].
Коли прокинувся Геракл, серце його горіло бажанням пізнати ту країну. Оглянувся – коней нема. Кликав – не звиклі ще на голос нового пана, не ідуть коні на поклик. І пішов пішки Геракл розшукувати свою згубу.
17
Цікаво, що Стефанос Візантійський говорить, ніби було два народи бебриксів. Одного помішує він у Піренеях, другого – коло Понта Евксінського.
18
Особливий ґатунок анемон. Тільки на Україні вони фіалові, в Італії – рожеві, в Галичині – білі.