Таж не від вихоря-бурі то ломляться віти. Не бик таврійський лісовими хащами продирається. Під людськими кроками – богатирськими – земля дуднить ближче, все ближче…
– Він! – притулила долоні до серця Мелюзина. Хоче далі прясти, але пальці враз, мов мармурові, похолоділи. В очах світляні кола заточились.
Так задля дівочої схвильованості долю свою повз себе пустити? Що, як не загляне сюди? Коней-бо далеко сховала: заіржуть – не почує.
Напружила волю свою, як готового до скоку гада. І заспівала:
Та й урвала. На порозі печери, заступаючи сяйво весняного дня, виросла постать високого сильного мужа. М’язи мав з криці, лев’ячою шкірою накритий, меч при пасі золотом кований. На плечі палиця – келеп – як дуб молодий – сперта.
– Хаїре[19], співачко гірська, красуне пастушко! – з Мелюзиною вітається. – Чи не бачила коней каштанових, на сонці золотом виблискують. У колесницю оздоблену впряжені, два луки й сагайдак до колесниці припнуті?
У Мелюзини серце в грудях соняшним зайчиком плигає. Так часто та дрібно колотиться, аж у вухах залягає. Немов раптом всі цикади на світі враз розспівались. Примушує голос свій, однак, спокійно згучати.
– А що даси, як скажу, де?
Засміявся Геракл.
– Добрі, видко, у вас купці-гендлярі в горах, коли й дівча з торгу враз починає! Але, якщо такий звичай у вас, скажи сама, що бажаєш! Радо такій красуні заплачу… – жартує герой.
– Справді? Яку б не сказала ціну?
– Таж кажу, що заправиш!
Сам на Мелюзину дивиться, очима всміхається, уста ж його кораловими гадючками у кучерявій бороді грають.
«Куди ж журливій Пірені до цієї квітки гірської!» – думка метеликом в’ється.
Встала Мелюзина, випростувалась, до Геракла підходить:
– Чи гарна я тобі?
– Гарнішої, мабуть, не бачив!..
– Так от ціна моя: візьми мене за жінку, а я коні тобі віддам…
Аж відступив Геракл. Не буденні події за вік свій бачив. Але щоб дівчина молоденька сама, за незнайомого, от так – з доброго дива! – сваталась, – такого не чув.
– Що ж? Може, боїшся мене? – під’южує героя Мелюзина.
– Не лякався Геракл лева немейського, ані гідри лернейської, ані залізнокрилих хижих птахів Стимфалід! Тож і таврійської дівчини не злякається. Проводь до батьків.
– Не маю їх! – втоплює Мелюзина погляд свій у погляд Гераклів, – Ні, не справно кажу я: матері не маю, бо вмерла. Не вмерти ж при народженні мойому не могла: Зевса-бо великого батьком називаю. Як бачиш: рівня я тобі, герою, дарма що пастушка. Бо на жінку героя народилась.
І, як чотири дні, пролетіли чотири роки подружжя Мелюзини з Гераклом. Трьох синів за цей час придбали: Агатирсоса, Гелона й Скита.
Таж не стерпів далі у мирі-спокою відпочивати Геракл.
– Мушу у світ! Бо розмножиться там кривда-недоля, зло розпаношиться… Хто без Геракла їх приборкає? Людство від потвор увільнить? Бувай здорова, розрадонько-дружино, та синів добре ховай!
– Що ж вчиню з ними, як до розуму-віку доростуть, якщо ти до тої доби не повернеш? Маю при собі їх затримати чи до тебе – у світ, на борню зі злом послати?
Відіпнув Геракл злотокований пас, зі стіни лук тугий ізняв.
– Як стануть із хлопців мужі, – глянь: котрий так, як я, напинатиме лук, – натяг тятиву не рівнобіжно до грудей, але навскоси, – котрий так запинатиме пас мій злотокований, – запнув фібулу-клямру у формі золотої мисочки, – того володарем цієї країни вчини. Двох же інших – до світу пошли.
І залишилася самітня, з синами-недолітками Мелюзина. Хлопців розуму навчає, отари пасе, кобилиць доїть, шкіри чинбарить та більш за все те – чарами час свій заповнює. Де були які: чи то у повітрі, у вогні, воді чи у глибинах земних – всіма оволоділа. І силу зел та рослин знала, і на зорі наговори класти уміла. Навіть вітер степовий – й той Мелюзини-чарівниці слухався.
Коли ж мужнього віку сини чарівницині дійшли, лише наймолодший, Скит, лук Гераклів навскоси нап’яв, пасом злотокованим оперезався, фібулою-клямрою у подобі золотої мисочки його запнув. І в пам’ять предка свого, Гераклового сина Скита, скільки існував бойовний – по-батькові, по-матері – безмилосердний нарід Скитів, завжди навскоси тятиву лука натягав, коло ж паса носив золоту чи хоч золочену мисочку припнуту. Забулося-бо, що то – тільки фібула-клямра у подобі малої мисочки була.
Та тільки не послала Мелюзина двох старших синів до батька, у світ, з кривдою людською воювати.