– Радуйся, благодатна, – Господь з тобою!..
НА ЯРОСЛАВОВОМУ ДВОРІ
Красою-видиною, немов утвореною з весняних хмар, стали на Київських горах княжі палати. Приглядаються уроді своїй, відбитій у синяві Дніпра-Славути.
Нинішній князь, Ярослав, перетворив давній Володимирів «терем на горі» на «великий двір Ярославів». Коло Десятинної – «у Дивів» – церкви розбудував його.
Звикли уже кияни до мармурових «дивів»; «дівами» також зве люд посполитий марморяних богинь, старогрецьких, що привіз з Херсонеса Володимир-князь та постановив на широкому майдані «Бабиному торжку». Від тих же таки «кам’яних бабів» – богинь старогрецьких – має назву свою торговиця.
Не викликають уже зачудовання киян і мідяні квадриги, що прикрашають київський форум – площу «народної ради».
Однаково звикає людське серце й до пишноти-багатства, й до біди нужденної. І однаково – до обох байдужіє.
Але нові, різьблені прикраси палат Ярославових, та мозаїка – «мусія» з марморів, фіалового, рідкого порфіру, слоновими й кольорового скла – майже як самоцвіти дорогоцінного, вбирають очі не тільки київських «невігласів», що з шинку до шинку ходять, тямлячи одно лише з Володимирових навчань, що «Русі веселіє єсть пити».
Інші-бо слова князя мудрого, як крізь сито дірчасте, з пам’яті й розуму на вітер пустили.
Київському люду здається: райською радістю є жити в Ярославові» палатах. Вовіки у цих розкошах не знудився б, жури-туги не зазнав би. А отже – як вечір імлистий задумана, як підзимок, що скарб золотого листя по вітру розвіяв, сумна сидить під віконцем донька Ярославова, молода Настя-князівна.
Немов не до шлюбу з угорським князем Андрієм стати готується, а у черниці ніби має йти – до Свято-Ірининського, нового монастиря, що Інгігерда-Ірина, мати-княгиня, щойно поставила.
Лине журливий погляд дівочих очей, шукаючи і не знаходячи собі розради. Лине ген, аж за «Перунів пагорок», що давно уже на ньому требище «капів» – богів поганських звалено.
Даремно тішить молоденьку князівну колишня хова її, Боричева[50] боярина, Орина. Про турнір – «збройну кольбу» – Ярославні нагадує. По-перше[51], бо на Ярославовому дворі ця лицарська забава відбулася. Схотіли лицарі-чуженини бойовою своєю зручністю майбутню володарку свою потішити.
Не слухає Настя-князівна хови Орисі.
Зажурилося дівоче серденько. Майже дитина ще Настя. І лячно дівчаткові. Чуж-чоловік їй наречений Андрій-короленко. Вродливий – то правда. Але ж такий смуглявий з лиця, мов з мосянжу відлитий. Очі ж, як у циганина, вогнями-іскрами грають. Чорними зірницями-сполохами виблискують.
Як з таким сам на сам залишитись? Ціле життя невідлучно одним путем іти? – І пурпуром пашить личко дівоче.
А серце журиться-плаче: «Покину татка і неню, сестер-подруг… Може, навіть і хову Орисю?»
А Київ рідний… Київ, де люд у багрянці та паволоці ходить, коней-мимоходів[52] золоченою збруєю кульбачить, на сріблі-злоті під голос гуслів-свірелей їсть…
Чи ж бо є в світі місто, щоб стольному Києву дорівнялось?
В ньому і раби у намистах та золотих гривнах-нашийниках ходять[53].
І пече Настане серце туга-журба по родині. Чи ж зійдеться знову з сестрами?
Одна-бо – до Франції далекої віддалася, там на королівському престолі сіла.
Друга – на півночі володарить.
Третя – за вікінгом-героєм бозна-куди подалася. Так зникла, немов підводною царицею стала.
Настя ж до Угорського краю, за Карпатські гори – далеко! – помандрує.
– Життя – не танок-хоровід… – зітхає хова-бояриня, – Не розсиплються лукою зеленою квіти-подружки, щоб знов вінком заплестись. А в ньому – рука руку тримає, голос голоса наганяє. І то вкупі струмочком біжать, то одинокою хвилькою котрийсь вирветься, вгору виплигне дзвінко, щоб розплинутися легкою хмаркою.
Журливий погляд Ярославни спочив на діброві, що постелилась далеко за замкову гору, ген, поза «двір домести – ків», грецьких церковних співаків, вивезених з Візантії.
В тому гаю князь Ярослав звелів збудувати майстерні чужоземних мистців. Понад усе полюбилась йому східна «перегородчаста емаль», оздобні «полив’яні плити» та «мусійне діло», що «по камінню склом вишиває», візерунки предивної краси викладає.
Зацікавлений тими дивами, князь звелів недалеко від власних палат поставити майстерні. І не минало дня, щоб мистців мусійного діла не відвідав, не приглядався, як ллють струмочками, немов мед барвистий, скло текуче до золотих щільників-рамок, або як стужавіле скло на дрібні кісточки-мусію крають.
50
Боричі – славний київський боярський рід. Р. 954 це наймення згадується між послами князя Ігоря до Царгорода. По найменню цього роду звалося й урочище «Боричів тік» або «Боричів взвіз».
51
Р. 1150 відбувся в Києві на «Ярославовому дворі» перший на Русі-Україні турнір «з уграми».
52
Мимохід – кінь, вивчений виступати завжди враз обома правими та обома лівими ногами. На такому коні дуже зручно і спокійно їхати (що знаю з досвіду).