Настя-князівна з дитячих літ до тих майстерень ходить з татком охоче. Тішилось дівчатко: гадало, все те лише їй на забаву ладять.
Особливо ж любила Настя майстра Ільмара[54]– того, що на зріст і невеличкий, але таку велику, кучеряву голову над «блискучими забавками» схиляє.
Настя певна була:
– Ільмар – не звичайна людина! Може, він з кроснят-дрібнолюдків? Тих, що то під землею живуть, там злото-срібло кують, самоцвіти з земних глибин добувають?
Ільмар, правда, сміявся з цього. І кроснят тролями звав. Але ж так докладно все про них знав, що сумніву бути не могло: певно, серед них він виріс і з дитинства жив.
– Тому й нехрещений Ільмар, – гадала дівчинка, – До церкви Божої не ходить, а до Торового капища, що над Дніпром стоїть, недалеко від Хрещеного потока. В тій поганській святині з давен-давна варяги-чужинці присягали, коли укладали умови з киянами. Але поганин чи троль Ільмар не боявся приходити майже щовечора під «грушку благодатну»[55], що з могили мучеників-християн Теодора з Іваном виросла.
Настя добре знала цю давню подію. Стільки-бо разів про неї від хови Орисі чула.
І, заплющивши очі, викликає в уяві Настя-князівна свої дитячі згадки. Ось маленька Настя збирає червоні всередині, як вино запашні, солодкі грушки. А хова Орися під деревом сидить. На стовбур Ільмар сперся. Не говорить. Лише на молоденьку – тоді! – бояриню красуню дивиться. Потім спустить очі і немов про ввесь світ забув.
– Чому «благодатні» ці грушки, Орисю? – Не тому питається Настя, що не знає, а лише щоб почути знов знайому, давню, правдиву «страшну казку».
Тим-бо й цікава вона, що все Настя наперед уже знає. Ну, і лячно. Але те страхіття дуже, дуже давнє…
Слухає мала Настя про Теодора з Іваном, що були тато і син, і християни обидва. А у них грушка росла коло хати – от така самісінька, солодка і червона.
Коли вечоріло, старий тато, Теодор, сідав у холодку під грушкою та й молився. Тільки ж знав він всього одну молитву: «Радуйся, благодатна, Господь з тобою!»
– До Святої Софії, Премудрості Божої, молився! – каже Орися.
А люди те чули. І прозвали грушку «благодатною», бо все те слово під нею лунало.
Бачить Настя-князівна, як сидить вона, дитина, на траві. У подолку грушки тримає. А коло стовбура Ільмар стоїть, слів Орисиних слухає, очей від боярині не відриває.
– Одного ж разу – на Спаса, – підказує Настя, – принесли Теодор з Іваном грушок на Бабин торжок.
– Саме на Спаса, ластівочко, – притакує бояриня.
– А на торзі Перунові жерці своєю наговореною водою нові овочі кроплять. Дійшли й до Теодора з Іваном. А ті не дають.
– «Отруйним овочем народ морять!» – гукають жерці, – Кров’ю вудвудовою[56] грушки напоєні.
– Присягніть на Перуна, що то – неправда!
Але ж Теодор з Іваном поганської присяги не приймають. Люд кинувся на «християн-травичів» і до смерті забили обох. Коли ж забили – заспокоїлись. Навіть згадали: «Добрі то люди були! І нікому не шкодили». Зібрали пошматовані тіла й на місці, де вбили, могилу викопали. Та й поховали обох. А хлопійко один знайшов цілу грушку з тих «благодатних», що люд їх розкидав і потоптав. Хотів було з’їсти її хлопійко. Таж люд не дозволив. У могилу її до скривавлених тіл поклали.
– І з неї це дерево виросло, – закидає бояриня голову, на грушку високу дивлячись. А між вітами – зорі золотими овочами райськими сяють, райську росу – зоряні сльози – з вій промінних на землю стріпують.
– Святі були… – На крилах легкого зітхання вилітають тихі слова з боярининих уст. – Тому й стерпіли люту смерть…
І несподівано Ільмарів голос від стовбура луною відгукнувся:
– У великому натхнення мали… тому і у малому вірними лишились, – по-свойому віддає хвалу богові поганин.
Ті слова запали Насті у душу, мов закляття. Здавались таємні – як наговір, а гарні – як пісня.
І раптом імлою згорнулась і хмарою розтанула жура.
– Ільмар щось знайде, що з Києвом і родом мене зв’язало б!
Встала Настя. На душі проясніло. А дзвони Десятинної церкви всі враз хором-радою озвалися.
«Зроби дзвін! Зроби дзвін!»– вибивають поважно великі. А малі часто, дрібно починають: «Дзвін срібний! Дзвін срібний! Срібний дзвін!»
Князівну мов промінним натхненням залило.
– Дзвін слави невмирущої! Хай же лунає його голос аж до найдальших країн, де володарять Настині сестри…
54
Ільмар – ім’я майстра, якого підпис було можна прочитати на деяких полив’яних плитах при розколинах у Десятинній церкві.
55
Грушки «благодатні» дуже розповсюджені були в Україні, особливо на Полтавщині. Всередині були цілком темно-червоні, ніжні, солодко-кваскуваті і пахли вином.
56
Вудвуд – стара назва птаха удода, що в Україні вважали його за зловісного, лихого. У мусульман же він є «вісником архангела Джебраїла» (Гавриїла) й приносить щастя тому, хто його побачить.