– Хто дістане за жінку Рогніду мою, – всміхався Рогволод, – дістане бойового товариша – друга, дорадника розумного. На княгиню, володарку Рогна моя вродилась, не тільки на матір княжого роду, господиню дбайливу.
І недосяжною, як небесна зоря, видавалася юнацтву Рогніда. Тільки мріяли про неї, слухаючи співів, що ними скальди[57] Рогніду величали.
Таж високо верховіття дубів до неба підноситься, а й з них листя паде на землю…
Високо попід небом хмари пливуть, таж на землю дрібним дощем проливаються…
За самого бога Одіна радий би посватати свою доньку Рогволод. Таж, видко, пиха вікінгова богів уразила.
І не довго з-під срібного вуса всміхався Рогволод. Тяжка година прийшла на грізного вікінга. Ще тяжча на Рогніду його молоду.
Прудкіше за вихора-бурю впав на Рогволода київський князь Володимир. Вдарив грізніший, як громи небесні. Не на хвилях-бо морських, – сухоніж, на твердій землі довелося битися вікінгові.
Статечно билися богатирі північні. Як Тор[58], кресав молотом боєвим смерть Рогволод.
Таж пробила година вікінгова. Виповнилась доля Рогнідина. Так вирішила доля богів…
Унівець пішла, димом розвіялась слава Рогволодова… Рогніду ж молоденькую, що впала в око Володимирові, за дружину появ князь київський, ласку бранці переможеній проказуючи. Міг би просто, як невільниці, їй розказати, щоб на порозі одрини[59] його чекала на волю переможця свого і пана, – вогню хатнього, вкупі, не розпаливши, вина посвятного не розділивши. Косу розплетену вином з олією не покропивши.
Гучне та веселе було весілля у стольному Києві. Таж Рогніді тризною поминальною воно уявлялось.
Чом не дали їй боги до Валгали[60] з бойцями-героями увійти! Радніш, як на Київському престолі сидіти, випливла б у море широке Рогніда – на похоронному тому кораблі, що тіло вождя-вікінга на вічність везе. Самітний, без мореплавців-гребців, без керманича з оком вірним, недрімним. Тільки-бо дружина вірна або донька-сирітка сміють у останню ту путь з мертвим вікінгом пуститись, щоб її – до живих – більш ніколи не повернути. Синам-бо не літь на смерть від власної руки іти, коли можуть впасти у почесному бою, за рід свій, за славу, за край…
Тільки вдові або доньці-сиротині належиться у широкому морю ложе мертвого підпалити, собі ж серце мечем пробити й у вогні болісти своїй згоріти…
Таж не судилася Рогніді ця слава путі останньої. Самоцвітами-перлами замість сліз прибрана, мусіла на етапуванню славному княгинею сидіти. Меди-вина пити, лебедя білого перша «порушити», пісень весільних слухати… І не був би їй нелюбим Володимир. Все-бо мав київський князь: з обличчя – ясний, мов те сонце радісне, зростом – мов тополя – високий, стрункий. Брови – соболині, очі – соколині.
Таж коли б не «з розказу» любити його! Коли б не як здобич взяв він Рогніду, а як нагороду за славу бойову здобув горду норманку!
І очей не підводить на князя-дружину Рогніда. Ворог він їй. І таким – на все життя залишиться. Сила й кригу на півночі дикій проломить. Але квіттям весняним криги студеної не вириє! І коли надійшла та хвилина, що по давньому звичаю молода мужа свого має роззути – затялась Рогніда. Лише кинула щцю отрути напоєні слова:
– Не літь ми, князівні, роззувати сина Малуші-рабині! Не літь ми роззути рабинича!
Аж зблідли присутні, що смерті не раз і не два просто у вічі дивилися.
Володимир же тільки очима блиснув. Рухом руки звелів вийти всім, до останнього отрока-постельника. Сам на сам з княгинею молодою лишився. І така принадна йому непокірливою гордістю своєю Рогніда, як жодна красуня слухняна ще досі не була. Тільки ніч знала, що між подружжям сталося. Але до «дому жіночого», жінок-конкубін та бранок-красунь, що на втіху княжу з країв найдальших привозили, Рогніда не увійшла.
На Стугну-ріку, де городище Васильків, – коло Києва стольного, відвезено Рогніду. Не схотіла з собою брати ні дівчат покойових, ні мамок та няньок, як було у звичаю. Тільки старих своїх слуг – що з батьківського дому ще лишились, – собі попрохала.
– Сама хочу бути! – з князем-дружиною розлучилась. – Най жалобу по батькові у самоті відбуду. Велика жалоба моя – багато місця потребує.
І не розтиснулись Рогнідині уста. Ані слова, ні нарікання – жіночим звичаєм, – з уст не зірвалось. Ані луки зелені Васильківські, ні тихі левади, ні пагорок Перунів, що божище Перунове над краєм підносив, не бачили сліз Рогніди-норманки. Аж Стугна-річка дивувалась. Вона-бо стільки сліз дівочих у безвість змила! Не одно і не два тіл дівочих у хвилях своїх похоронила… Гей! Хто як річка знає горе дівочого серця, сльози жіночі та болість кохання зломленого безжальною долею!..