Стрімким спуском[67], що за княжим двором від хреста Апостола Андрія[68] починається, квапиться Євпраксія на Боричів взвіз, до хатини малої добивається. Відчиняє двері стар-чоловік.
– Не турбуй, жінко, сина стуком-грюкотом: працю пильну кінчає він, та ще й квапиться.
Аж на одвірки сперлась Євпраксія. Зітхання з грудей на волю пташкою вирвалось.
– Дяка Пречистій! В дому Кирило!.. Я прохати іду…
– Де ж би був? – дідуган плечем знизує, – А прохати – злий час, жінко, вибрала: шкіри мне мій Кирило. Дванадцять враз виминає їх: на сириці-ремені – Цмочище ними в’язати.
А з світлиці – голова розкуйовджена виглянула, працею квапною розрум’янена. Дитячим усміхом обличчя освітилося.
– Нема коли! – до няні озивається, – На змія час!
Та й з хати вибіг вже. Біжить-летить, на ногах міцних коливаючись. Жмут з сириці ремнів на рамено закинувши. Навперейми бере – не до проводу.
А з дніпрових хвиль – голова підводиться. Немов кінська велика, а зелена – як жаб’яча. Чорні губи язиком роздвоєним облизує. Та ще дві голови за першою виставила.
Кинув ремні Кирило на березі. Підтяг очкур, на руки плюнув, ногами вперся в пісок.
– Миритися чи битись? – змій глузливо озивається. Сам не ворушиться. Лише кінець хвоста, як кіт сердитий, звиває-скручує.
– Де вже з тобою, з поганцем, миритись? Битись іду!
Але Змій аж сичить від сміху.
– Лінощі розморили мене. Бач, день ясний який… Тільки лежати та грітися!
– Я тебе підведу! – до Змія Кирило наблизився.
– Чи ж подужаєш? Ліпші за тебе були…
І вигідніше на піску вкладається. Таж не витягся ще, як вхопив Кирило за шкіру лускату. Мне в руках, як ті шкіри волові. Скочив Змій. Спінив хвилі хвостом. Високим стовпом вгору воду метнув. Всі дев’ять голів на Кирила намірює, вогнем дихає, отрутою кидає.
Таж дмухнув Кирило, напружився. Дмухнув вдруге – й відхилив вогонь. Отруя Змієві на лапи когтисті дощем падає. Реве гад, як сто турів ранених. Не від болю реве – з гніву-ганьби пекучої.
А з гори співи на діл вже стеляться, ладаном повіяло, близько провід!
Кирило сирицю вхопив, «у три ремені» міцно скручену.
Розмахнувся вільною рукою. І накинув на всі на дев’ять голів. Та й затяг петлю. Аж гад очі вирячив. І впав у воду. Немов гора обвалилася. Захропів, захарчав – і по гадові!..
Вихопив ніж Кожум’яка, що ним шкіри від міздри обчищує. Розпоров Змієві черево. Шкіру стягає міцну, лускату:
– Буде дружині княжій на тарчі-щити!
Та вже люд хрещений Кирила обступає. Володимир наперед викрочив. Словом ласкавим до Кожум’яки озивається:
– Не знаю наймення твого, ні роду-племені. Але кличу тебе, богатирю, до столування. Людмилу ж, князівну-доньку, за дружину, переможче Цмока, дістанеш…
Низенько Кирило князеві вклоняється.
– Не карай, ясний князю, за слово зухвале! Не богатир я – смерд простий, неотесаний… За ласку володарську твою – спасибі тобі. Але ж князівну ніяково мені за жінку мати!
Показує руки мозолисті:
– Де ж князівні таку руку подати! І з ганьби-упокорення смертю загинула б донька твоя, коли б довелося їй кулешу варити, смердову одежу випрати…
– Не потрібуватиме! – всміхається Володимир, – Віднині-бо боярином ти станеш…
– Бояр маєш, княже-господине, й без мене безліч! А Кирила Кожум’яку одного. Чим був – тим лишуся, ясний володарю. Коли ж княжою ласкою слугу свого обдаруєш– прошу милості цієї: щоб оселя моя – доки Київ Києвом – Кожум’яками прозивалася. Щоб рід мій про те пам’ятав, з якого кореня вийшов… й чим лишиться навік – хоч би й як ласка княжа його обдаровувала.
БІСИ
– І знов на ігрища? – вдарила руками об поли вдова Янка.
Таж молодий Ізяслав, – її одинак і старечого віку потіха, – тільки шуснув взористою «в розметні трави» лудою. І зелені його сап’янці квапливо замиготіли вузькою стежкою, що до бору бігла.
– Тепер вже до ранку Божого його не побачиш! – хитнула головою старенька. – А прийде, хвалу Богові та сонцю виходящому не віддавши, спати завалиться. Як той кіт! Тьху! – сплюнула спересердя. А серце стиснуло знайоме почуття: гіркість терпка, сум безпросвітний… Така туга-жура, що краще б і не жити!
Пішла коровам на ніч сіна покласти. Таж доглянула: барило коло криниці, що розмочити поставила, – порожнісіньке.
68
Легенди говорять, що св. ап. Андрій ГІервозванний постановив хрест, де нині Андріївська церква.