І благословив отець ігумен брата Ісакія на «подвиг мовчальний», на життя пустинницьке, в удолі зеленому, що аж до Дніпра-Славути розливається. Але ж від світу можна втекти, від людей відійти, турботи світу цього покинути. Таж від себе самого як врятуватись?
Блакиттю небесною перед очима брата Ісакія Дніпро розливається. Ліс кучерявими хвилями шум зелений жене.
Таж відвертається від того раю безвинного пустельник.
Біс Унинія долонями невидними очі йому затуляє. Перед зором внутрішнім – духовим – образи минулого лише викликає.
До печери своєї увійшовши, сам власноручно заложив камінням Ісакій вхід. Лишив тільки віконечко маленьке, щоб ним тричі в тижню від отця ігумена просфору та воду приймати.
І все провину свою перед собою брат Ісакій має: нічмо не спить, ранком встає, – зажурений, з вечірньою тінню жалем йому душу, мов саваном, затягає. Гіркість жовчі – за напій йому. Свята просфора – хліб пустельницький – попелом в устах розсипається. А біс Унинія – невідступною тінню при Ісакієві стоїть, світ Божий йому застує.
У печері малій – бій великий іде, як на бойовиську ратному. Ще й нерівний бій. З одного боку – брат Ісакій-бо стоїть, ще й з бісом Унинія за плечима. З другого боку, віконечком маленьким рій за роєм військо сатанинське горнеться. З сопілками, бубнами, гуслями, жоломіями, з танцями-хороводами коло брата Ісакія кружляють, аж ранком паде чернець знесилений, непритомний. Тим тільки й тримався Ісакій, що пам’ятав: найдужче диявол нічною молитвою-співом перемагається. І співав, поклони б’ючи, аж до втоми, знеможення:
– Живий у помочі Вишнього…
А біси вже з Ісакія і на братію лаврську сягають. Братам-просфорникам муку віхолою-заметіллю у коморі закрутять. Пекареві тісто на хліб – аж під стелю зійде. Навіть і худобі безневинній, – як гнус у Спасівку, – докучали.
Меж немає зухвальству нечистих.
На власні очі брат Матвій Прозорливий, що від Господа дар ясновидіння мав, у церкві Божій під час вечірні доглядів: храмом святим ходить нечистий, ані хреста, ані кадила не жахаючись. Плащем взористим, золототканим загорнений. А за пасом – квіття «ліпок» натикано.
Іде проміж братією, в обличчя кожному пильно вдивляється. Та й кине проклятою квіткою то в того, то в іншого. А з квіткою – сон непереборний на брата паде. І так знеможить, що з храму Божого тікає братія, щоб у келії сну грішному віддатися.
Що вже акафістів, що тих «страшних молитов» отці лаврські з ігуменом своїм правили!
І раптом – немов вітром змело спокусу. Зникли із печери Ісакієвої біси-гудні, немов ніколи їх там й не було. Аж в серці Ісакієвому надія ніжним паростком до життя прокинулась. Ані до тями прийти не може: невже ж до чесної братії прилучитись він зможе? На служби Божі ходить, що від них сам себе відлучив як негідного такої милості.
Згасив свічку зеленого воску, чорним оксамитом печери своєї обгорнувся. В серці мов струна бринить:
– Світе Божий! Та який же ти гарний! – віконцем своїм красу весняних садів лаврських – місячним сяйвом облитих – вбирає. Саме перед весняним св. Миколою було.
Та й забув за радість в Бозі подяку Всемогутньому віддати. Дивиться лише – немов поперше світ Божий побачив – й не намилується.
А біси вже тут: їм однаково, з жури чи радості спокусу викресати!
Розсвітилося світло сліпуче. Зникли в ньому стіни печери малої, ложе вбоге пустельникове й книги мнозі, що отець ігумен брату Ісакієві понаносив, пам’ятаючи, що:
– Не утримається корабель без цвяхів, а праведний – без почитання книжного.
Перед ченцем же двоє юнаків стоять – як зорі сяють.
– Встань, Ісакіє, – озиваються. – Знайшов-бо ти милість в очах пославшого нас. Зараз самого Христа узриш. Встань же та поклонись йому.
В щастю свойому не перехрестився чернець. Впав, обличчям до землі схилившись. Крізь сльози блаженні ледви шепотить:
– Єй, Господи, гряди!
В ту ж мить від бурі реготів, вигуків, свисту та верещання аж земля здригнулася.
Печера ж вщерть бісами переповнилась. Аж вся стежка, що нею отець ігумен «печерну братію» ходить відвідувати, – повна нечистих, як листя сухого осіннього. Гавкають, хрюкають, нявкають… Хвости гадючі у повітрі звиваються. Губи м’які над жовтими зубами кінськими паскудним усміхом морщаться. Хоботи, роги, шиї журавлині переплелися в мішанині огидній.
А лапи когтисті у бубни б’ють, в тулумбаси вдаряють. Жаб’ячі пащі на жаломіях тоненько виводять. Ще й кожний з гостей некликаних норовить ближче до Ісакія сісти, тісніш до нього притулитись.