І нарешті, є ще й демографічний чинник, котрий робить дрейф України у західний бік назагал невідворотним. Усі опитування громадської думки показують дуже сильну кореляцію між віком респондентів та їхньою прозахідною орієнтацією. Що люди молодші, то вони (статистично) вестернізованіші. Причому ця кореляція, хоч і з різною інтенсивністю, наявна в усіх регіонах України, в усіх етнічних та мовно-культурних групах.
Якщо ми поглянемо на українську революцію як на подію ціннісно обумовлену й мотивовану, ми легко помітимо, що основний поділ у країні — не між Сходом і Заходом, росіянами й українцями чи русофонами й українофонами. Основний поділ — ідеологічний, себто зокрема ціннісний, бо ж кожна ідеологія має незаперечний ціннісний вимір. І в цьому сенсі ми справді спостерігаємо дедалі глибший розкол — між Україною світоглядно совєтською й антисовєтською, євразійською і європейською, Україною патерналістських підданих і Україною ініціативних громадян. Усі інші поділи безумовно вторинні щодо цього найголовнішого, вони статистично з ним корелюють, але не вони його визначають. Так, із цілком очевидних історичних та соціальних причин советизм значно глибше закорінився на півдні та сході, ніж на заході чи у центрі. Із тих самих причин середньостатистичні росіяни і русофони інтерналізували совєтські цінності та імперський світогляд значно глибше, ніж середньостатистичні українці (чи інші етнокультурні групи, котрі мали істотно менше підстав, аніж росіяни, ототожнювати себе з Російською чи Совєтською імперією).
Кореляція означає, однак, лише вищу вірогідність, але не цілковитий детермінізм. Це означає зокрема, що й у Донецьку можна знайти 20% прихильників євроінтеграції, а в Києві, навпаки, 20% прихильників Митного союзу. Це означає також, що майже третина росіян в Україні зорієнтована, попри все, на Захід, а не на Росію. Натомість третина українців залишається виразно совєтофільською й антизахідною. Всі ці дані, безумовно, цікаві й важливі. Вони можуть впливати на практичну політику, на обсяг і темп тих чи тих заходів. Але вони жодним чином не можуть впливати на наше ставлення до базових цінностей. Навіть коли уявити, що прихильники рабовласництва опинилися раптом у більшості, вони ніколи не змусять меншість прийняти їхню аморальну систему, хоч би скільки покликались на формальний демократизм такого рішення. Так само й прихильники советизму та російського імперіалізму ніколи не змусять нас погодитися з цією спадщиною та пов’язаними з нею актуальними практиками.
Розглядаючи українську революцію як запізнілий фрагмент великого східноєвропейського зриву 1989-1991 років, мусимо пам’ятати, що всі ті революції у Східній Європі були одночасно антиавторитарними й антиколоніальними, демократичними й національно-визвольними. В цьому криється джерело їхньої сили і водночас слабкості. Широка програма вимагає широкої коаліції. Переконані демократи блокуються з націоналістами — ліберальними і не вельми. Ідеологічний розкол між ними неминучий, тож після перемоги над спільним ворогом усі широкі коаліції розпадаються. Це справді серйозний виклик для всіх революціонерів, а для українських — особливо, адже поки що вони ані не осягли мети, ані їхній ворог не зник.
Російська інвазія, хоч яка ірраціональна на перший погляд, цілком відповідає внутрішній логіці путінізму та міжнародній політиці Кремля в останнє десятиліття [до 2014]. Європейська, модернізована Україна може стати смертельним ударом для путінізму як специфічної форми авторитарної ідеології та для російської імперської ідентичності як специфічного набору до-модерних цінностей і настанов. Україна, у певному сенсі, є тим фольклорним яйцем, де заховане вічне життя дракона. Не виключено, що й вічне життя Європи заховане також там — от тільки невідомо, чи глибоко шрьодеризовані євросоюзівські політики здатні це усвідомити.