5.
У давньому фільмі Майкла Вінтерботома «Ласкаво просимо до Сараєва» є промовистий епізод. Журналісти в обложеному місті емоційно розпитують заїжджого оонівського чиновника, коли ж нарешті міжнародна спільнота зупинить щоденне вбивство мирних жителів сербськими снайперами й артилеристами. На що чиновник сердито відказує:
— Повірте, на світі є ще принаймні 13 значно гірших місць, про які мусимо теж подбати.
На жаль, це правда. На світі є щонайменше 13 режимів, значно брутальніших і кривавіших за янучарівський. Сьогодні, однак, українцям протистоїть режим путінський — незрівнянно сильніший, цинічніший і безсоромніший. І всі балачки про тринадцять інших місць на планеті, де ситуація ще гірша, звучать так само цинічно й безвідповідально, як і щоденні заяви європейських чиновників про їхню «глибоку стурбованість» черговими провокаціями російських спецсил. Підозрюю, що і в тринадцяти інших місцях поза Україною вони заявляють докладно те саме.
березень 2014
Правий марш
1.
Кілька років тому я вздрів своє фото на обкладинці не надто популярного, але добре ілюстрованого тижневика — в товаристві Грушевського, Винниченка та ще пів дюжини менш заслужених, проте не менш знаних українських інтелектуалів. Невибагливий фотомонтаж слугував ілюстрацією до статті під промовистою назвою — «Провідники українських поразок».
За всієї своєї мегаломанії, мушу визнати, що та назва була значним перебільшенням. Тому що навіть із півдюжиною зловмисників, представлених на обкладинці, я б не зміг запровадити Україну в ту діру, у яку її запровадили на той час спільними зусиллями наші державотворці. Причини «поразок», на жаль, були значно глибшими, а «творців» було незрівнянно більше, ніж на це натякала не надто вправно відфотошоплена фотографія.
В її оригінальній версії поряд із Грушевським та Винниченком сиділи й стояли їхні соратники, провідники недовговічної Української Народної Республіки. На їхніх місцях тепер красувалися наші обличчя — на підтвердження очевидної паралелі між недолугими лібералами початку XX століття та їхніми сьогоднішніми ще недолугішими спадкоємцями. Близько ста років тому ті добродії змарнували чудовий начебто шанс збудувати незалежну державу. Виявилися безнадійними лузерами — наївними й безвідповідальними, зараженими лібералізмом і пацифізмом — смертельними недугами в тому світі, де право визначає сила і де переможець отримує все, зокрема й право написати нам остаточну версію історії.
Тепер і я потрапив до цієї когорти ліберастів і толерастів, а може, й — страшно подумати! — федерастів. І зрозумів, що ніякими фотошопами вже не зможу змити цієї ганьби.
2.
Далекого 1980 року американський політолог Олександр Мотиль опублікував дуже добру книжку про український націоналізм міжвоєнної доби — «Поворот праворуч». Вона залишилася, на жаль, майже непоміченою, бо ж і України тоді як такої не було — ні на географічних мапах, ні на ментальних. Вона була лиш приміткою на полях різноманітних русицистичних та совєтологічних досліджень, а отже, й окрема праця про неї не могла мати істотного значення.
Мотиль тим часом доводив, що український національний рух від самого початку був переважно проєвропейським і про-демократичним — із простої причини: для лідерів цього руху прозахідна орієнтація була єдиною реальною можливістю відмежувати свою країну від автократичної й засадничо антизахідної Росії. Саме на Заході вони мусили знайти той альтернативний політичний і символічний центр, який могли би протиставити, бодай уявно, могутньому імперському центрові. Вони були, можна сказати, західниками й демократами мимоволі; геополітика просто не залишала їм іншого вибору.