Ситуація, однак, кардинально змінилася після Першої світової війни, обумовивши, власне, те, що Мотиль називає «поворотом праворуч». По-перше, авторитарні, фашизоїдні і відверто фашистські режими стрімко поширилися в Європі, з огляду на що ліберальна демократія перестала бути єдиною політичною опцією. А по-друге, молодше покоління українських націоналістів спрямувало свої ресентименти, зумовлені драматичною поразкою від росіян і поляків, на політичних попередників — ліберальних і соціалістичних лідерів Української Народної Республіки. Молодим радикалам здавалося, що причиною поразки українських національно-визвольних змагань була не фізична перевага супротивників і не низький рівень національної свідомості більшості українських селян, не готових боротися за незрозумілу їм національну ідею, — головною причиною, вважали вони, була злочинна глупота провідників УНР, котрі бавилися в ліберальну демократію, замість діяти жорстко й безкомпромісно, не переймаючись ані легальністю, ані людськими жертвами, чужими і власними. Вони програли більшовикам саме тому, що не змогли діяти по-більшовицьки — рішуче й нещадно.
Аргумент був не позбавлений глузду. Назагал ліберально-демократичні суспільства динамічніші, конкурентніші, ніж авторитарні, а проте ця перевага проявляється на довшій історичній дистанції, у цивілізаційному, зокрема й економічному, протистоянні. Натомість у безпосередньому військовому зіткненні авторитарні режими нерідко перемагають, оскільки виявляються краще змобілізованими й готовими переступати будь-які писані й неписані правила заради поставленої мети. У класичному фільмі Олександра Довженка «Арсенал» (1929) є промовистий епізод, коли УНР-івський урядовець хоче розстріляти більшовицького саботажника, а проте не може вистрілити йому в обличчя й наказує повернутися до стіни. Більшовик відчуває слабкість інтелігента і відмовляється. «Стріляй в обличчя!» — каже він і, поки урядовець вагається, підходить, забирає в нього пістолет і каже глузливо: «Що, не можеш? А от я — можу!» — і стріляє в супротивника без жодних вагань, жалів і розмірковувань про абсолютну вартість людського життя.
Європа 1930-х років на різні лади підтверджувала моторошну ефективність більшовицького типу політики. Й українські «інтегральні націоналісти» — подібно до британських, голландських, французьких, іспанських колег — відкривали у фашистській ідеології поважну альтернативу як комуністичній загрозі, так і ліберальному декадансові. Декому з них був близький нацистський расизм, хоча більшість усе-таки визначала національну ідентичність не кровними узами, а лояльністю. Для бездержавної нації незалежність була справді куди істотнішою, ніж етнічна чистота; в цьому сенсі всі різновиди українського націоналізму, зокрема й інтегральні, були достатньо інклюзивними. Українські націоналісти були готові співпрацювати з будь-ким, хто давав їм шанси на національну державність. У 1920-х роках вони підтримували більшовиків, котрі спокусили їх своєю політикою так званої «українізації». Але у 1930-х роках, коли ця політика завершилася масовим винищенням української інтелігенції та селянства, вони знову звернули погляд на Захід у пошуках союзника, здатного посприяти їхнім державницьким устремлінням.
Єдиною державою в тогочасній Європі, що хотіла й могла порушити повоєнний статус-кво і ревізувати наявні кордони, була нацистська Німеччина. Західні українці, котрі після падіння ЗУНР вважали себе під окупацією Польщі, зробили природну, здавалося б, ставку на «ворога свого ворога» — і програли подвійно. По-перше, тому що нацистів узагалі не цікавила українська державність — навіть така маріонеткова, як словацька або хорватська. І тому вони не вагаючись відправили всіх українських провідників у концтабір, щойно ті наважилися у червні 1941-го проголосити у Львові державну незалежність.
А по-друге, попри всі нацистські репресії й переслідування, бандерівці так і залишились у масовій свідомості «нацистськими колаборантами» — відповідно до панівного історичного міфу про них, написаного переможцями. Саме совєтська версія історичних подій утвердилася повсюди як «загальновідома» і навіть «науково доведена» істина. Бандерівці, дарма що від 1941 року воювали і з нацистами, і з советами, були тотально скомпроментовані антиукраїнською пропагандою як гітлерівські посіпаки, кровожерні убивці, втілення всіх найгірших людських, чи, радше, нелюдських рис. Слово «бандера» стало в совєтській новомові чимось на зразок кримінального звинувачення проти кожного незрусифікованого, незсовєтизованого українця — приблизно так само, як напівкримінальне оскарження «сіоніст» вживали до кожного не до кінця зсовєтизованого єврея.