Советам вдалося дискредитувати слово «націоналіст» до такої міри, що навіть по двадцяти роках незалежності лише кілька відсотків респондентів у загальнонаціональних опитуваннях зізнавалися в прихильності до націоналістичної ідеології чи в готовості голосувати за кандидата, що окреслює себе «націоналістом». З цієї ж причини не увінчалися успіхом спроби деяких емігрантських груп відновити в Україні довоєнну Організацію Українських Націоналістів і, взагалі, відродити бандерівську традицію інтегрального націоналізму. Усі ці старі-нові організації так і лишилися маргінальними, якими маніпулювали радше російські та українські спецслужби, аніж гадані заокеанські спонсори.
І все ж залишаються не до кінця зрозумілими два питання. По-перше — як і чому низька популярність бандерівського інтегрального націоналізму в сьогоднішній Україні поєднується з досить високою популярністю самого Бандери та пов’язаного з його ім’ям партизанського руху (принаймні в західній частині країни)? І по-друге — як і чому по двадцяти роках незалежності на радикально-націоналістичному марґінесі раптом з’явилася політична партія, яка несподівано для всіх виграла місцеві вибори в кількох областях і здобула солідних 10% голосів на виборах 2012 року до національного парламенту?
3.
Відповісти на друге питання нескладно, якщо згадати прецедент міжвоєнного двадцятиліття — коли поразка української революції 1917-1921 років, а на додачу ще й катастрофічний фінал більшовицької «українізації» обумовили різкий поворот українського національного руху вправо. У певному сенсі цей поворот ілюструє класичну тезу Вальтера Бен’яміна про те, що «всяке становлення фашизму несе на собі відбиток невдалої революції». Праворадикальна «Свобода» отримала шанс пробитись у політичний мейнстрім допіру тоді, коли помірковані правоцентристські та лівоцентристські партії цілковито скомпрометували себе, а заразом і ідею ліберальної демократії ганебними міжусобицями і фактичною зрадою ідеалів та сподівань Помаранчевої революції.
Змарнована революція посприяла, до речі, піднесенню не лише фашизоїдної «Свободи», а й не менш тоталітарної, сталіністської КПУ, котра потроїла свій електоральний успіх (від 5% у 2007 до 15% у 2012), та олігархічної «Партії регіонів» — па-трон-клієнтелістської мережі мафійного типу, котру напередодні Помаранчевої революції небезпідставно вважали головною загрозою для української демократії, правової держави та європейської інтеграції. Після того, як її кандидат Віктор Янукович виграв 2010 року президентські вибори, «Свобода» стала для багатьох українців останньою надією на порятунок — як партія твердих хлопців, що тільки й здатні порятувати країну від гангстерів, котрі захопили її, наче сомалійські пірати.
Як і підпільна ОУН, маргінальна «Свобода» зросла з поразки ліберально-демократичного проекту і зумовленого цим глибокого ресентименту. Хоча, схоже, були й тривіальніш! причини. Десь від кінця нульових років «Свобода», попри свою маргінальність, отримала несподівано широкий доступ до чільних телевізійних каналів, контрольованих олігархами і не надто відкритих для поміркованіших опозиційних партій і кандидатів.
Так само істотно і загадково поліпшилося фінансове становище партії, що відбилося зокрема в досить коштовній та ефективній виборчій кампанії. Чимало експертів переконані, що влада й пов’язані з нею олігархи поставили на «Свободу» як на певний політтехнологічний проект із подвійною ціллю. По-перше — ослабити своїх головних, значно серйозніших суперників із націонал-демократичного табору, віддавши їхню традиційну електоральну базу в Західній Україні радикалам і створивши водночас опудало націоналістичного «талібану». І по-друге — для виведення в другий тур запланованих на 2015 рік президентських виборів кандидата від «Свободи» як оптимального і фактично єдиного суперника, котрого чинний президент Янукович міг би перемогти без надмірних фальсифікацій.