Так чи так, а подальші події показали, що загрозу українського радикального націоналізму істотно перебільшили — як проурядові пропагандисти, що використовували розкручений ними міф для масштабних політичних маніпуляцій, так і пропагандисти кремлівські, котрі теж енергійно приклалися до творення цього міфу (принаймні від 2005 року) і неабияк з нього скористали, особливо під час та після Євромайдану, коли повалення Януковичевого режиму російські медія почали інтенсивно змальовувати як «фашистський путч». Сьогодні, в ситуації неоголошеної війни, за допомогою відповідних мовних кліше, як зазначають Томас де Вааль та Метью Купфер, російська пропаганда «моделює російсько-український конфлікт як своєрідний римейк ідеологічного поділу часів Другої світової війни, де Росії та Україні відведено роль відповідно “антифашистської” та “профашистської” сили. Ці ярлики — справжня зброя в дискурсивному протистоянні, що підживлює протиборство на полі бою… Усі ці терміни — результат майже сімдесятилітнього процесу, що перетворив концепт у політизоване звинувачення зі щонайширшим застосуванням».
Усупереч розгорнутій Кремлем пропагандистській істерії, ані президентські, ані парламентські вибори в Україні 2014 року не принесли праворадикальним партіям та їхнім кандидатам якихось помітних електоральних успіхів. На президентських виборах вони не здобули навіть одного відсотка голосів, на парламентських — не подолали (як, до речі, й комуністи) п’ятивідсоткового виборчого бар’єру. Хоч як парадоксально, а в ситуації війни й політичної та, у певному сенсі, націоналістичної мобілізації, українське суспільство не проголосувало за радикалів, а підтримало натомість поміркованіших центристів — рішуче наставлених щодо відбиття зовнішньої агресії, проте примирливих і компромісних щодо різноманітних внутрішніх поділів та суперечностей. Це, звісно, зовсім не означає, що чергова поразка ще однієї революції не поверне другого дихання радикалам. їхній відносний успіх на недавніх місцевих виборах показує, що нездатність центристських партій при владі ефективно вирішувати проблеми і пов’язана з цим фрустрація населення неминуче підвищує шанси радикалів та популістів на політичне воскресіння.
4.
Відповівши на друге запитання — про ймовірні причини піднесення і падіння праворадикалів, — можемо повернутися до запитання першого, дещо складнішого: в чому причина парадоксальної популярності націоналістичних лідерів, їхніх рухів та символів із часів Другої світової війни на тлі вкрай низької прихильності до їхніх сьогоднішніх ідеологічних спадкоємців і, взагалі, до націоналістичної ідеології як такої? Серйозна дискусія з цього приводу відбулася навесні 2010 року — невдовзі по тому, як переможений президент Віктор Ющенко ефектно грюкнув на прощання дверима, присвоївши посмертно Степанові Бандері найвищу державну нагороду — звання Герой України.
Цей провокативний жест викликав, природно, негативну реакцію з боку Москви, котра й перед тим невтомно змальовувала Віктора Ющенка як бандерівця і «фашиста». Засудив рішення Ющенка й президент-елект Віктор Янукович та його Партія регіонів, — що загалом не дивно, враховуючи їхню тісну співпрацю з Кремлем у специфічній «антифашистській» кампанії, з використанням, зрештою, тих самих політтехнологів. Натомість певною несподіванкою стала жорстка реакція на Ющенків указ з боку Європарламенту. Його депутати, за ініціативою польської делегації, ухвалили резолюцію, в якій засудили нагородження Бандери і закликали нове українське керівництво, себто Віктора Януковича із соратниками, переглянути нефортунний указ і тим самим підтвердити відданість України європейським цінностям.