Покладання на Януковича почесної ролі охоронця європейських цінностей могло би так і лишитися звичайним курйозом, виявом політичної наївності європарламентарів, коли б не прозвучало у їхній заяві і значно серйозніше звинувачення Бандери в «колаборації з нацистською Німеччиною». Фраза стосувалася, правдоподібно, періоду до 1941 року, тобто ще до того, як Бандера опинився у Заксенгавзені, — періоду, в який очолювана ним ОУН шукала собі потенційних союзників по всіх європейських столицях. У синхронічному розрізі ця гадана «колаборація» нічим насправді не відрізнялася від «колаборації» більшості світових лідерів із німецьким урядом до початку Другої світової війни. Всі вони вели цілком приязні переговори з нацистськими урядовцями і підписували з ними різноманітні економічні й політичні угоди, включно з історичним договором 1939 року про «вічний мир і дружбу» між Німеччиною і Совєтським Союзом. Чому саме ОУН мала бути під цим оглядом принциповішою й передбачливішою від британського чи французького уряду (не кажучи вже про совєтський) — професійні «антифашисти» зазвичай не з’ясовують.
Насправді депутати Європарламенту навряд чи взагалі коли-небудь щось чули про Бандеру й усе, що йому слушно або й неслушно приписують. Вони просто пішли за поляками, котрі готували проект резолюції і мали досить причин ставитися до Бандери приблизно так само, як ізраїльтяни — до Арафата. Хоча б тому, що польсько-українські стосунки на Західній Україні після Першої світової війни були схожі на ізраїльсько-палестинські після Другої світової.
Варт віддати належне українським інтелектуалам, які засудили Ющенків крок як безвідповідальний і провокаторський, шкідливий для України і корисний лише для її супротивників. Проте так само вони засудили й резолюцію Європарламенту — за неточні, безвідповідальні формулювання, які зафальшовують і примітивізують надзвичайно складну проблему. Базова незгода між європейськими та українськими інтелектуалами стосувалася не так тексту, як контексту; не тоталітарної суті бандерівської ідеології, справді анахронічної й гідної осуду, а — антиколоніального, національно-визвольного характеру бандерівського руху, все ще актуального й життєво важливого для більшості українців.
Прикметно, що ніхто сьогодні в Україні не прославляє ОУН за її терористичні дії проти передвоєнного польського уряду, ані, тим більше, не глорифікує УПА за антипольські етнічні чистки на Волині. З усієї різноманітної й неоднозначної діяльності обох організацій виокремлюються як вартісні та актуальні для сьогодення лиш ті елементи, котрі утверджують етос патріотичного резистансу, самопожертви, обстоювання свободи, боротьби із загарбниками — передусім совєтськими, загрозливими й досі у новій своїй реінкарнації.
Олександр Мотиль, один із найпроникливіших дослідників українського націоналізму, помітив це дуже добре:
«Сучасні українці, які вважають Бандеру героєм, возвеличують його і непримиренний опір Радянському Союзу його руху протягом 1939-1955 рр. Ніхто не розглядає насильство націоналістів проти поляків і євреїв як щось похвальне, але й мало хто вважає його головним у тому, що представляють Бандера і націоналісти: відмові від усього радянського, запереченні антиукраїнських наклепів і безумовній посвяті незалежності України. Бандеру і націоналістів розглядають також як протилежність корумпованій, користолюбній українській еліті, яка зле керувала Україною протягом останніх 20 років. Звичайно, це популярне трактування української історії є однобічним, і повна історія включатиме і хороші, і погані речі, які зробили Бандера та націоналісти. Але однобічне прочитання історії не є незвичним, особливо серед неусталених націй, які ведуть боротьбу за збереження своєї щойно здобутої незалежності».
Остання теза у цьому контексті особливо важлива. Вона нагадує, що не можна трактувати поневолений, колоніальний народ як цілком «нормальну» націю — з ніким і нічим не загроженою державністю та ідентичністю, здатну спокійно собі вибирати між авторитаризмом і демократією, між криптофашистською ідеологією бандерівської ОУН та ліберально-демократичними цінностями сьогоднішнього Євросоюзу. Реальність 1930-40-х років була цілком іншою. Вибирати доводилося не між добром і злом, а між різними різновидами зла, ідентифікувати міру зловісності кожного з яких було теж не просто. Тож зовсім не політичний чи ідеологічний аспект «бандерівської» спадщини робить її сьогодні актуальною, а саме морально-етичний — попри його певну ідеалізацію, а можливо, саме завдяки їй.