1. Главная
  2. Книги
  3. Рябчук Николай Юрьевич
  4. Лексикон націоналіста та інші есеї
  5. Страница 16
Выбрать главу

Якраз цю спад­щи­ну, як за­уважує Оле­ксандр Мо­тиль, совє­ти ненави­діли найду­ж­че й намага­ли­ся зни­щи­ти, ви­корі­ни­ти всі­ма мо­ж­ли­ви­ми засобами:

«Радя­нська пропага­нда завжди демонізувала на­ціоналі­стів не то­му, що ті пору­шу­вали права лю­ди­ни — вре­шті-решт, ким бу­ли комуністи, щоб пере­ймати­ся правами лю­ди­ни, вина­йшовши ГУ­ЛАГ? — а за їхній опір сталі­нському правлін­ню… Повоєн­ний на­ціоналі­сти­чний рух опору отри­мав вели­че­зну під­три­мку серед украї­нсько­го населе­н­ня Захі­дної Украї­ни саме то­му, що був в опози­ції до сталі­нізму з йо­го прагне­н­ням до гено­ци­ду. З роками радя­нське правлі­н­ня устали­ло­ся, активна масова під­три­мка зменши­ла­ся, але на­ціоналі­сти Бандери й далі си­м­волі­зували справу на­ціонально­го ви­зволе­н­ня. (…) Совє­тська демоніза­ція на­ціоналі­стів створи­ла і поши­рю­вала їх глибоко вкорі­нений образ як ди­ких го­ло­ворі­зів без жодної політи­чної чи ідео­ло­гі­чної мети, окрім сме­рті і руйну­ва­н­ня. [Та] ко­ли Радя­нський Союз роз­пався і на йо­го руї­нах по­стали нові держави, украї­нці — як усі інші не­росі­я­ни — поча­ли стави­ти під сумнів радя­нську пропага­нду і твори­ти власну історію. Те, що совє­тські пропага­ндисти й істори­ки ретельно ігнорували чи спо­творю­вали, стало об’єктом дослі­джень, об­говоре­н­ня і дис­ку­сій. Те, що російські шо­віністи ви­кори­стовували як знева­ж­ли­вий те­рмін -“бандері­вець”, стало те­рміном похвали, май­же так само, як афроаме­ри­канці при­власни­ли сло­во “nigger”…»

5.

Історія отри­мала несподі­ваний роз­ви­ток під час Євро­май­дану, ко­ли з’яви­вся хи­ме­рний те­рмін «жи­добандері­вці», при­думаний російською пропага­ндою на по­значе­н­ня під­ступ­ної змови між украї­нськи­ми на­ціоналі­стами та єврейськи­ми олі­га­рха­ми. Первісний план кремлі­вських пропага­ндистів був де­що прості­ший. Май­дан мав по­стати перед очи­ма сві­тової спільно­ти як збі­гови­сько п’яних по­громни­ків та зоо­ло­гі­чних анти­семі­тів. Москва вклала у цей сю­жет ко­ло­сальні ресурси, але він, на від­міну від попередніх деся­ти­літь, не спра­цьовував. Поча­сти то­му, що самі украї­нці не давали для ньо­го ані найменших під­став, але поча­сти й то­му, що єврейсько-украї­нська спільно­та як ні­ко­ли

активно ви­ступи­ла зі спростува­н­ня­ми московських накле­пів. Чим, власне, й «під­тверди­ла» наявність під­ступ­ної змови з «бандерами», яку від­разу ж і непоми­льно роз­пі­знали недремні московські політ­техно­ло­ги.

Найці­каві­ше, однак, що те­рмін, при­думаний ни­ми як лайка — для образ і прини­же­н­ня — прийня­ли і гу­мори­сти­чно при­власни­ли як украї­нці, так і євреї. Ку­льміна­ці­єю карнавалу, ли­бонь, стала фо­тосесія Ігоря Ко­ло­мойсько­го у чорній фу­т­бо­л­ці з червоним напи­сом «жи­добандеровец» та менорою, сти­лі­зованою під украї­нський три­зуб. Ві­до­мий украї­нсько-єврейський ху­до­ж­ник Оле­ксандр Ройт­бурд, що при­їхав з Одеси до Киє­ва в перші ж дні Май­дану, опи­сав свої «жи­добандері­вські» вра­же­н­ня в поді­бному гу­мори­сти­чному сти­лі:

«Меня спра­ши­вают о моих еврейских ощу­ще­ни­ях от Май­дана. Нет у меня ни­каких еврейских ощу­ще­ний от Май­дана. Я, коне­чно, чу­вствую се­бя на Май­дане евреем. Но я се­бя чу­вствую евреем и на га­вайском пля­же, и на Красной пло­ща­ди, и в му­зее Метрополи­тен, и на Привозе в Одес­се. Ни­какой при­бавочной угрозы из-за свое­го еврейства я на Май­дане не ощу­щаю. Неко­торые профес­си­ональные евреи се­годня пы­та­ю­тся развернуть в ми­ровых СМИ кампанию об анти­семи­ти­зме на Май­дане. Моя эксперт­ная оценка: анти­семи­ти­зма на Май­дане нет. Анти­семи­ты там, коне­чно же, есть. Но они есть не то­лько на Май­дане. Они есть ве­зде — и на га­вайском пля­же, и на Красной пло­ща­ди, и в му­зее Метрополи­тен, и на Привозе в Одес­се. (…) Анти­семи­ты есть и в фи­ла­рмонии во время исполнения третье­го форте­пи­ан­но­го концерта Рахмани­нова, но они при­шли ту­да не бить жы­дов, играю­щих на скрип­ках, а му­зы­ку слу­шать».

За всі­єї своєї гу­мори­сти­чності Ройт­бу­рдів блог за­чі­пає досить сер­йозну про­бле­му: як дов­го і до якої мі­ри лі­бе­рально-демократи­чна спільно­та мо­же ми­рно спів­існувати і навіть спів­пра­цю­вати із засадни­чо нелі­бе­ральни­ми чи навіть анти­лі­бе­ральни­ми групами — як крайньо прави­ми, так і крайньо лі­ви­ми? Скоріш за все до­ти, доки є спільний, однаково для всіх не­без­пе­чний ворог — чи то чу­жоземний агресор, чи власний ди­кта­тор. Участь найрі­зно­ше­рсті­ших політи­чних сил в анти­на­ци­стському русі опору ча­сів Другої сві­тової війни досить пере­кон­ли­во це під­тверджує.

~ 16 ~