Майдан зими 2013-14 року був такою самою зоною бойових дій, як і Донбас сьогодні. В обох випадках наступ цілком реальних чужоземних «фашистів» зробив — принаймні на якийсь час — гіпотетичну майбутню загрозу з боку «фашистів» власних іррелевантною. Особливо коли чужоземні «фашисти» виявилися значно численнішими, краще озброєними і солідно інституціалізованими в рамках столітньої традиції державно спонсорованого шовінізму, расизму та агресивного імперіалізму. Протягом двадцяти років ми кепкували з політичних паяців на кшталт Жириновського — аж поки його мегаломанські тиради не стали щонайреальнішою путінською політикою. Протягом двадцяти років ми трактували деяких російських інтелектуалів як нешкідливих блазнів, аж поки не зрозуміли, що вони всього лиш озвучують путінську підсвідомість. Сьогодні вже не до сміху з ексцентричних заяв якого-небудь професора МҐУ Александра Дуґіна, котрий пропонує просте й ефективне вирішення українського питання: «Україну треба очистити від ідіотів. Геноцид кретинів напрошується сам собою… Я не вірю, що це українці. Українці — прекрасний слов’янський народ. А це — якась раса виродків, що з’явилася з каналізаційних люків».
Месидж усіх цих добродіїв надзвичайно простий: поки ми, українці, не відповідатимемо їхнім параноїдальним уявленням про «прекрасний слов’янський народ», вони з усіх сил очищатимуть від нас нашу землю, незалежно від того, чи ми ліберали, чи консерватори, чи крайні ліві, чи крайні праві. Ми не такі, як їм хочеться, і цього досить, щоб стати у їхніх божевільних очах «виродками з каналізаційних люків».
Банальна й загалом сумна відповідь на Ройтбурдове питання полягає в тому, що під кулями снайперів і реактивними снарядами політичні погляди кожного з нас мають таке ж мале значення, як і мистецькі смаки чи сексуальні орієнтації. В належний час і в належному місці вони, безумовно, стануть значущими — як це було вже, наприклад, на президентських і парламентських виборах 2014 року і як буде, сподіваюся, і між виборами — у близькому й не загроженому війною майбутньому.
2015
Як я зробився чехословаком
1.
Щороку ми проводили літні канікули на імпровізованій дачі — у чималому, на чотири кімнати, з двома окремими входами, будинку наших діда та баби під Луцьком. Нас було там багато — мій брат і батько, мої кузени, їхні батьки і, звичайно, дідусь та бабуся, котрі стоїчно витримували цю ординську навалу і навіть, здається, щиро їй раділи. Дні були довгі й сонячні, а життя безхмарне. Ми насолоджувались безтурботністю, ми запасалися нею на ціле життя, плаваючи у річці, ловлячи рибу, гасаючи за м’ячем, лазячи по деревах, переповідаючи до пізньої ночі моторошні історії біля вогнища з печеною картоплею.
Мені було п’ятнадцять і я не надто переймався політикою. Ми навіть не мали телевізора на нашій «дачі» і, головне, анітрохи його не потребували. Проте наші батьки і дідусь таки слухали голоси на старосвітській спідолі упереміш із новинами з кухонного брехунця. І ми, хоч які заклопотані були власними, важливішими справами, відчували: щось лихе діється в їхньому незрозумілому й нецікавому для нас світі. Грізні слова «ультиматум», «радянська загроза», «контрреволюція» заповзали з різних боків у нашу свідомість. І ми відчували — це саме ті слова, які роблять наших батьків напруженими і які змушують їх замовкнути чи змінити тему при кожному нашому наближенні. Вони були совєтськими громадянами, а ми — їхніми совєтськими дітьми, і вони явно не хотіли, щоб ми чули їхні політичні розмови. Але ми відчували: щось недобре діється у Чехословаччині й навкруги, щось, що кожної миті може закінчитися війною, — хоч якою немислимою вона виглядала під погідним небом серед райських літніх канікул.