І коли совєтські війська таки вторглись у Чехословаччину, ми побачили наших батьків цілковито пригніченими — так, немовби вони самі були чехами і словаками, і їхній уряд було скинуто, а країну знов окуповали чужинці. Найдивніше, однак, — позиція наших батьків нас нітрохи не дивувала.
Наші батьки не були дисидентами, але, як і більшість західних українців, вони ніколи не почували особливої симпатії ані до совєтів, ані до Москви, ані до комунізму. Як і більшість західних українців, вони виявляли показну лояльність щодо режиму і, коли треба, брали публічну участь у його ритуалах. Але у приватних розмовах, у повсякденному побуті вони не ощадили в’їдливих слів щодо влади, системи і всього совєтського устрою. Як нормальні батьки, вони аж ніяк не хотіли зробити з нас професійних антисовєтчиків, прирікаючи на постійні і небезпечні конфлікти з поліційним ладом. Вони не вели з нами жодних політичних розмов, скоріш навпаки — всіляко їх уникали. Але з випадкових реплік, жестів, гримас, спонтанних реакцій на офіційну пропаганду ми не могли не відчути їхньої глибокої зневаги до системи і всього її символічного мотлоху.
Ще в ранньошкільному віці, зацікавившися хокеєм, я зауважив, що ні мій батько, ні стрийко ніколи не вболівають за зоряну й непереможну совєтську збірну. Навпаки, вони завжди вболівали за її супротивників — чи то шведів, чи фіннів, чи навіть безнадійних швейцарців. І я, без жодної пропаганди, розумів головне: це — не наша збірна. І разом із батьком, стрийком, з усіма друзями я від душі бажав їй поразки. І коли це нарешті трапилося, коли дивовижна чехословацька дружина розгромила совєтів на чемпіонаті світу 1969 року, ми нетямилися від щастя. Ми плакали, обіймались і цілувались; ми були чехами і словаками у ту мить, і ми почувались відомщеними за все — і за танки на вулицях Праги, і за полчища Муравйова на вулицях Києва, і за Батурин, і за Полтаву, і за голод 33-го, і за все, все, все.
2.
Я швидко виріс за кілька років і трохи, здається, подорослішав. В останньому класі школи я вже мав доступ до розмаїтого самвидаву та іншої нелегальщини. Моїм батькам це, зрозуміло, не дуже подобалось і я, як умів, приховував від них свою «підпільну» діяльність. Літературу мені постачала Ірина Калинець — вона якраз працювала тоді у моїй школі. До вчителювання її не підпускали й близько, проте й на скромній бібліотечній посаді вона примудрялася вести доволі активну просвітницьку, чи, як вона це формулювала, проповідницьку роботу.
Цікаво, що серед текстів, які я від неї отримував, були не лише твори Дзюби, Мороза, Сверстюка, Чорновола, а й чехословацькі публікації періоду «Празької весни». Насамперед це був «Український календар» за 1968 рік та двомісячник «Дукля», що його видавала у Пряшеві та, власне, й досі ще видає східнословацька українська меншина, а також — кілька гарних книжок із того ж таки видавництва, зокрема — однотомники Антонича та Винниченка з ґрунтовними літературно-критичними передмовами.
«Дукля» того періоду друкувала не лише заборонених в Україні письменників, а й перекладала найцікавіших чеських і словацьких авторів, а також — публікувала переклади основних документів «Празької весни». З них було більш аніж очевидно, що ніякої «контрреволюції» в Чехословаччині не було, а була досить чесна (і досить наївна, як я зрозумів пізніше) спроба збудувати щось на зразок «соціалізму з людським обличчям».
Ці документи мали для мене в той час особливу цінність, оскільки дедалі більше моїх товаришів поверталося з армії з прополісканими мізками, переконані на політзаняттях, що інтервенція в Чехословаччину була необхідною, бо німецькі війська начебто ось-ось мали перейти кордон, а зрадницький контрреволюційний уряд у Празі ось-ось намірявся їх запросити.
Моїм наступним антирадянським кроком, отже, стало вивчення чеської і словацької мов (словацька, ближча, давалася значно легше). Мета була зрозуміла — читати книжки й періодику «Празької весни» в оригіналі. Оригінали можна було отримати не лише від знайомих, а й знайти дещо в бібліотеці чи навіть у провінційних книгарнях «Дружба», де вкриті порохом твори Кліми і Голуба лежали поруч із повними зібраннями Хо Ші Міна та Цеденбала.