Більшість із них були надруковані у періодиці, найчастіше — англійською й українською, деколи польською та німецькою, а подеколи — і таким екзотичними мовами, як фарсі, турецька
і каталонська. Так чи так, усі українські версії я підготував з надією на синергійний ефект зібраних під однією обкладинкою дослідів. Я назвав їх «Лексиконом націоналіста…», хоч, певно, так само міг би назвати й «Лексиконом космополіта…». Обидві назви однаково іронічні й обидві лише частково висловлюють моє ставлення до певних базових цінностей і понять, до під-ставового «лексикону», яким тою чи тою мірою послуговуються обидва не чужі мені дискурси.
І насамкінець хотів би подякувати кільком інституціям, завдяки яким мені особливо гарно писалося, — Фундації Больяско, Будинкові Дори Маар, резиденції Villa Strauli та Балтійському центрові для письменників і перекладачів на Готланді.
Микола Рябчук — письменник і публіцист, провідний науковий працівник Інституту політичних досліджень НАНУ, почесний президент Українського ПЕН та голова журі міжнародної літературної нагороди «Анґелус». Автор кільканадцяти книжок та багатьох наукових і популярних статей в українських і зарубіжних виданнях. Пише українською та англійською мовами. Останні книжки — «Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності» (2019), «Eastern Europe since 1989: Between the Loosened Authoritarianism and Unconsolidated Democracy» (2020) та «At the Fence of Metternich’s Garden. Essays on Europe, Ukraine, and Europeanization» (2021).
Я назвав книжку «Лексикон націоналіста…», хоча, певно, так само міг би її назвати й «Лексикон космополіта…». Обидві назви однаково іронічні й обидві лише частково висловлюють моє ставлення до певних базових цінностей і понять — до всього того «лексикону», яким ми так чи інакше послуговуємось у повсякденні.
1. HOMO POLITICUS
Майдан 2.0
1.
23 листопада [2013] я летів до Вільнюса на конференцію, заплановану як своєрідний пролог до наступного підписання Угоди про Асоціацію між Україною та Євросоюзом. Плани трохи змінилися, тобто було вже відомо, що український уряд відмовився від підписання і що ані експрезидент Вітаутас Адамкус, ані його колега Александр Кваснєвський не з’являться на вступній «президентській» панелі разом із Віктором Ющенком. «Вибиралися на весілля, а потрапили на похорон», — сумно пожартував колега, якого я здибав у літаку.
Вранці, однак, я зустрів у готелі Адама Міхніка, який почув уже про масові протести студентів на київському Майдані і не міг стримати свого захвату: «Але ті українці! — вигукував ентузіастично. — Повільно запрягають, але як швидко їдуть!..»
«Та ні, — заперечив я, пам’ятаючи і про якість українських доріг, і про всілякі інші місцеві обставини. — їдуть вони теж повільно».
Про похорон замість весілля я вирішив наразі не говорити.
2.
Для багатьох іноземців, та й українських політиків — і при-владних, і опозиційних — цьогорічний Майдан виглядає як копія попереднього, з 2004 року. Ті самі місце й час, багатотисячні юрби, намети і сніг, сцена з промовцями. От тільки прапори тепер іншого кольору й атмосфера далеко не та, що була дев’ять років тому — розкута, вільна, майже карнавальна.
Атмосферу неможливо побачити, її треба відчути. Вона була іншою ще до того, як влада кинула зарізяк із «Беркута» на показове нічне лупцювання протестувальників на Майдані, цинічно спровокувала «криваву наділю» на Банковій і перекинула до столиці внутрішні війська для «зачистки» вулиць від барикад. Атмосфера насильства, агресії й конфронтації почалала формуватися в українській політиці ще за Кучми — досить згадати хоча б його архибрудну президентську кампанію 1999 року. Проте чітка етнізація та регіоналізація політичних конфліктів відбулася допіру у 2002-2004 роках, коли влада почала малювати своїх опонентів «бандерівцями» й «фашистами», намагаючись дискурсивно запакувати їх у суто галицьку нішу і політично марґіналізувати як силу абсолютно чужу й ворожу.