Це була одна з найсвітліших хвилин його життя, одна з най-заповітніших мрій, що збулися, — перемога його команди над нездоланним монстром, тріумф сили слабких над безсиллям сильних. Він був у ту мить румуном, і ми — теж.
Я справді не знаю, як багато румунів, словаків, чехів почувалися українцями у тривожні дні Помаранчевої революції. І як багато з них почуваються сьогодні [2008] грузинами. Я лише знаю, що Європа існує там, де існує почуття солідарності. Я бачу її у Варшаві, Вільнюсі, Ризі, Талліні. І мені відчайдушно хочеться вірити, що вона ще десь жевріє у Будапешті, Празі та Братіславі.
Але навіть якщо вона вже загинула там, як у Старій Європі, від душевного і всякого іншого ожиріння, я все одно не жалкую, що був свого часу угорцем, румуном і чехословаком.
2008
Як і чому (попри все) я лишаюсь «чехословаком»
Післямова 2018 року
Десять років тому синдикат європейських культурних журналів Eurozine попросив мене написати для їхньої інтернет-платформи есей до 40-ліття совєтського вторгення в Чехословаччину. Я описав як умів свій тогочасний досвід, пов’язаний із подіями (чи, радше, переживанням подій), — досвід 15-літнього хлопця. А також — свої новочасні, більш-менш дорослі рефлексії на тему східноєвропейської солідарності чи, як би це менш патетично окреслив Вацлав Гавел, «сили слабких».
Есей був опублікований у травні-2008 — за три місяці до сорокаліття совєтського нападу на Чехословаччину і за неповних три місяці до так само безцеремонного нападу тієї самої (сутнісно) армії на іншу крихітну країну, котра мала подібну необережність повірити у власний суверенітет і міжнародне право.
Попри брутальність тієї акції — із залученням танків та авіації, сотнями жертв серед мирних жителів та подальшою окупацією території, — подія лишилася на глобальному рівні майже непоміченою. Західні медія у той час якраз вихваляли китайських диктаторів за чудову організацію Олімпійських ігор; західні лідери, мовби нічого й не трапилось, усміхнено ручкались у Пекіні з російським президентом; західна публіка насолоджувалася відпустками, покірно ковтаючи вряди-годи чергову порцію випеченої в Москві брехні про агресивну зухвалу Грузію, що напала на безневинну миролюбну Росію, — ну, й, як належить, отримала заслужену відповідь. Вся реакція західних урядів звелась у підсумку до виразів «глибокого занепокоєння» та шляхетних закликів до обох сторін утриматись від насильства і вирішити всі проблеми за столом переговорів. Ґвалтівнику дали шанс помиритися з жертвою і отримати взаємне задоволення.
Ця реакція, хоч якою була прикрою й навіть ганебною, не здивувала мене, бо на той час я вже добре знав, що в політиці інтереси переважають над цінностями, що політики залежать головно від власного виборця, а не зарубіжного, і що загальна кількість страждань, злиднів і беззаконня на цьому світі перевершує можливості сприйняття, психіки й адекватної моральної реакції. Ми навчились ховатися від неприємних думок і моральних докорів під маскою здорового глузду й заступати особисту відповідальність колективною за допомогою магічних формул неспростовної народної мудрості: «Своя сорочка ближче до тіла», «Хто сильніший, той правіший», «Батогом палицю не переб’єш», «Бог допомагає тому, хто допомагає собі сам».
Це не означає, що в політиці для моралі немає місця, а тим більше — що ми не повинні повсякчас нагадувати політикам про цінності і засади, на яких, власне, й був збудований західний світ. Примирити цінності з інтересами справді буває складно, деколи неможливо. Але слід пам’ятати: щоразу, коли ми жертвуємо цінностями задля інтересів, ми ризикуємо у кінцевому підсумку втратити і те, й те.
Ми можемо й мусимо критикувати Захід за безпринципність і лицемірство, за боягузтво й цинізм, але тільки у поєднанні зі здоровою дозою самокритичності, особистої і національної. Ми не можемо вимагати, наприклад, від Заходу солідарності з нашими політв’язнями у Росії, якщо не виявляємо подібної солідарності з політв’язнями в інших країнах світу. Захід не зобов’язаний перейматися нашим окупованим Донбасом чи Кримом більше, ніж ми самі переймаємось долею окупованого Китаєм Тибету. Ми не можемо докоряти Заходу за фліртування з диктаторськими режимами, толеруючи опортуністичне фліртування власного уряду з подібими персонажами.