У давньому (1995) фільмі Майкла Вінтерботома «Алея снайперів» («Welcome to Sarajevo») є промовистий епізод. Журналісти в обложеному місті емоційно розпитують заїжджого оонівського чиновника, коли ж нарешті міжнародна спільнота зупинить щоденне вбивство мирних жителів сербськими снайперами й артилеристами. На що чиновник сердито відказує: «Повірте, на світі є ще принаймні із значно гірших місць, про які мусимо теж подбати».
Я зробив у свій час із того трагікомічного епізоду два висновки. По-перше, мусимо пам’ятати, що наше становище справді не найгірше і що на світі є принаймні 13 інших країн і народів зі значно серйознішими проблемами. А по-друге, мусимо при кожній нагоді нагадувати вищезгаданій «міжнародній спільноті» про всі 14 «найгірших місць», а не лише про одне, нам найближче. Це не тільки робитиме нашу позицію морально чіткішою й переконливішою, а й позбавлятиме вищезгадану «спільноту» можливості виправдовуватися в кожному з 14 місць тією самою банальною фразою, не утруднюючи себе при тому практичними діями.
У 2008-му, після російського вторгнення в Грузію, я був обурений, проте не здивований західною реакцією (чи, радше, її відсутністю) на подію. Ця реакція випливала з досить давньої й досі впливової традиції Realpolitik, за якою одним державам належиться значно більше суверенітету, ніж іншим, а отже, й дозволити вони собі можуть куди більше у належній їм «легітимній сфері привілейованих інтересів». Саме на цих засадах ґрунтувався «новий європейський устрій» після Першої, а потім і після Другої світових воєн; саме вони легітимізували совєтське вторгнення в Угорщину (1956), Чехословаччину (1968) та недовершене, але обіцяне вторгнення у Польщу в 1981-му.
Станіслав Бараньчак, знаний польський поет та есеїст, із гіркою іронією писав про самовиправдувальну схильність Заходу перекладати відповідальність зі злочинців на їхні жертви: «Кожен на Заході запитує, чи Солідарність не зайшла задалеко; ніхто не запитує, чи не зайшов задалеко генерал Ярузельський. Попри всю свою прихильність і співчуття, Захід, схоже, мовчки приймає підставову тезу совєтської пропаганди: комуністичні правителі завжди мають рацію, коли захищають свою монополію на владу. Вони ніколи не заходять задалеко, навіть коли оголошують стан війни власному народові. Це, власне, народ заходить задалеко, накликаючи лихо на власну голову кожного разу, коли вимагає трохи чистого повітря для дихання — трохи тих підставових свобод, якими безперешкодно насолоджується Захід».
У 2008-му «задалеко зайшли» грузини, захищаючи свій суверенітет, проте аж ніяк не Росія, котра цей суверенітет порушила. Вона не може «зайти задалеко» за визначенням, бо ж діє у сфері своїх «привілейованих інтересів», — принаймні допоки на Заході не знайдеться чесний і відважний політик, здатний назвати розбій розбоєм, а бандитську державу — бандитською державою (rogue state).
Що мене тоді справді вразило — не імпотентна капітуляція Заходу перед путінською хуцпою і не шкурницьке прагнення євросоюзівських лідерів продовжувати звичний бізнес із мафією, що приватизувала цілу державу. По-справжньому мене тоді вразило мовчання європейського Сходу, насамперед чехів, словаків та угорців, котрі краще, ніж будь-хто на континенті мусили б відчувати подібність грузинської ситуації до власної з 1956 чи 1968 років. Та дарма. Жодних тобі мітингів, жодних протестів, жодних грузинських прапорів під російською амбасадою.
Це був тихий, але виразний сигнал Москві йти далі. Ніколи не «задалеко». Принаймні у сфері своїх «упривілейованих інтересів». Це був також сигнал, що Україна — на черзі. Кілька згадок про це промайнуло у західній пресі, проте ніхто не сприйняв їх серйозно. Чергова «русофобія», авжеж.
У серпні 2008-го я мусив би змінити закінчення свого есею, щоб воно не звучало занадто оптимістично. І надто наївно. Я зрозумів раптом, що, прочитавши багато разів славетний есей Кундери «Трагедія Центральної Європи», так ніколи й не роздивився його глибшого, імпліцитного значення. Моє ідеалізоване уявлення про Центрально-Східну Європу і про гіпотетичну солідарність у її межах ґрунтувалося великою мірою на цьому есеї та на подібних текстах письменників-дисидентів Центрально-Східноєвропейського регіону — на їхньому наполегливому підкреслюванні нашої спільної (як мені здавалося) європейської ідентичності й обстоюванні права «повернутися до Європи». Я недооцінив аргументів Бродського, який свого часу полемізував із Кундерою, проникливо вказуючи на його надто есенціалістське розуміння «Заходу» і надто ексклюзивістське ставлення до «Сходу».