«То була Революція! — вигукнула вона голосом ображеної дитини. — Оксамитна революція!»
«А якби на той час у Кремлі був не Горбачов, а не Путін?»
«То була революція, — повторила вона замість відповіді. — То була революція!..»
По чотирьох роках я подолав свою тогочасну пригніченість і зайняв примирливішу позицію. Почасти тому, що помітив і в своїх співвітчизників той самий гріх зверхності та байдужості
до інших, який так засмутив мене у спадкоємців Кундери. А почасти, — і це, мабуть, важливіше, — я помітив, що Центральна Європа — і Європа загалом, як «культура і доля», в термінах того ж Кундери, — опинилися знов під загрозою. Ця загроза походить (поки що) меншою мірою від Росії, зате куди більше від власного недоумства, егоїзму, провінційності та від надмірної концентрації всіх цих рис у місцевих всенародно обраних політиках.
Тож я маю, сказати б, особисту причину залишатися й далі з чехами і словаками, з поляками й угорцями, — принаймні з тими, котрі протистоять окресленим вище загрозам — заради уявної «Європи» Кундери, Гавела, Мілоша. І тої сотні, ба вже кількох тисяч українців, що загинули зокрема і за неї.
2018 Три есеї про незалежність
1. Незакінчена «перестройка»
Майбутнє має ту особливість, що ми ніколи не уявляємо його таким, яким воно насправді настає. Тридцять років тому, в останні літа царювання змаразмілого Леоніда Брєжнєва мало хто уявляв собі, що незабаром могутня совєтська імперія розпадеться, панівна комуністична ідеологія опиниться на смітнику, а Україна стане цілком незалежною, міжнародно визнаною державою з усіма своїми жорстко забороненими й переслідуваними за совєтів символами. Найбільше, пригадую, на що ми тоді надіялися, перешіптуючись на кухнях і передаючи з рук у руки заборонені книги і самвидавні тексти, була певна лібералізація режиму, якийсь черговий варіант хрущовської відлиги, послаблення русифікації і сякий-такий плюралізм бодай у науці й мистецтві.
Не минуло й десятиліття, як наші суспільні очікування, навпаки, стали безмірно завищеними. Україна двадцять років тому уявилася нам раптом не лише вільною й незалежною, а й заможною, демократичною, правовою і, звичайно, українською. Жодне з цих сподівань, однак, не збулося. Наша країна, на відміну від Польщі, Угорщини, Чехії чи Прибалтики, не просунулася в напрямку Першого світу — так званого «золотого мільярда». Навпаки, разом із Росією, Білоруссю та іншими євразійськими султанатами вона впевенено скочується у Третій світ — світ
беззаконня, корупції, авторитаризму і безнадійної цивілізаційноі відсталості.
Власне, навіть ті нечисленні здобутки, які ми сьогодні [2011] маємо, відкритість кордонів, відносна свобода слова, значний, хоча й здеформований олігархічною державою політичний та економічний плюралізм чи, скажімо, певні поблажки для української мови — усе це є наслідком не так незалежності, як горбачовської перестройки. Фактично все це було вже в останні роки існування СССР, тож перейменування «УРСР» на державу Україна» мало що в цьому плані змінило. Як і, зрештою, перейменування КҐБ в СБУ, ЦК КПУ в адміністрацію президента, совєтської армії та міліції — у буцімто «українську».
Сутнісно вся ця система, всі інституції, всі так звані «еліти» залишилися кондово совєтськими — без жодного натяку на європеїзацію, правову державу та гру за правилами — замість традиційної гри з правилами. Звичайно, ми можемо бути вдячні місцевим криптовєтським «елітам», що вони не відібрали в нас того, Що дала перестройка і не повернули країну до диктатури за прикладом якого-небудь Карімова чи Лукашенка. Проте це навряд чи наслідок їхньої доброї волі, радше — результат нашого спротиву.
Поки що незалежність принесла реальні плоди лише тим, то ніколи про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто здебільшого вірою й правдою служив колонізаторам або й просто був одним із них. Сьогодні вони надувають щоки, вдаючи з себе президентів, міністрів і депутатів незалежної держави. Хоча насправді це всього лиш нащадки конкістадорів, котрим за сприятливої нагоди вдалося, умовно кажучи, відхопити свій шмат Латинської Америки з-під влади Мадриду. Чи, скажімо, шмат Південної Африки — з під влади Лондона. Місцеві аборигени, однак можуть мати інше уявлення про справжню сутність цих компрадорських «еліт» та про загальний характер їхньої “незалежної держави».