Проте психологічний механізм поневолення в усіх колоніалізмах подібний. Він передбачає для колонізованих засвоєння негативного уявлення про самих себе, яке накинули їм колонізатори. Якщо панівна група трактує колонізованих як нижчу расу («быки», «кугуты», «жлобы», «хохлы», «колхоз» і подібне), то поневолені під цим дискурсивним (а часом і поліцейським) тиском переймають погляд колонізаторів і бачать себе саме такими — неповноцінними, недорозвиненими — і, природно, намагаються дистинціюватися від власної упослідженої групи та приєднатися до панівної. Вони імітують її мову та звичаї, а щоб стати в цій групі ще більше «своїми», демонстрають особливу погорду до свого минулого — до малоосвічених колгоспних «хохлів», і особливу ненависть до «хохлів» освічених, котрі, попри освіту, не піддалися асиміляції.
У середині 80-х, пригадую, моя київська сусідка («хохлушка», як вона себе називала) щиро дивувалася, що ми розмовляємо з нашою кількарічною донькою по-українськи. «Зачем вы ребенку жизнь калечите?!..» — співчутливо казала вона, розуміючи без надмірних інтелектуальних рефлексій, на основі самого лише повсякденного досвіду та «здорового глузду», що ми справді створюємо дитині непотрібні проблеми в майбутньому — і з довколишнім, доволі агресивним щодо української мови середовищем, і з тодішньою владою, для якої всяка освічена україномовність була безсумнівною ознакою «буржуазного націоналізму».
Дитина виросла, пішла 1991 року до школи, закінчила бакалаврат у Києві, магістерку в Кембріджі і докторат у Парижі, опанувала з десяток європейських мов і повернулася в Україну бо вважає, що тут життя — цікавіше. А нещодавно вона навіть скористалася зі свого знання російської, побувавши уперше в житті в Москві і з подивом пересвідчившись, що там, на відміну від Києва, української й справді не розуміють.
3. (Двадцять) дві України
Навесні 1990 року я вперше потрапив до США, де відразу ж зіткнувся з проблемою витлумачення американцям, хто я і звідки.
«I’m from Ukraine», — бадьоро відказував я, але це не справляло на них жодного враження.
«Bahrejn?» — перепитував дехто. Інші просто стенали плечима. Або чемно кивали, нічого, однак, при тому не розуміючи.
Аж нарешті на літаку мені трапився чолов’яга, якого моя відповідь анітрохи не здивувала.
«Which Ukraine? — діловито перепитав він. — Polish one or Russian one?»
«Soviet one, — відповів я, силувано усміхаючись. — So far».
Щодо «so far» (наразі) — я мав рацію. Не минуло й двох літ, як Совєтський Союз розвалився, а проте умовний поділ України на «польську» й «російську» не тільки не зник, а й із плином часу поглибився.
Років через десять після тієї розмови я опублікував статтю, а згодом і цілу книжку під назвою «Дві України», де спробував був показати, що на одній території, в рамках однієї держави формуються фактично дві різні нації — не лише з різними мовами та культурами, а й із кардинально відмінними символічними кодами, з несумісними уявленнями про національних героїв (та антигероїв), з абсолютно іншим розумінням свого минулого та, що найгірше, майбутнього. Я назвав ці дві групи «аборигенною» та «креольською», маючи на увазі в одному випадку насамперед автохтонне населення та створений ним національний проект, подібний до інших східноєвропейських; а в іншому — колоністів, їхніх нащадків та аборигенів, асимільованих до панівної мови й культури і, здебільшого, перейнятих суто колонізаторською зневагою до мови й культури своїх колишніх одноплемінників.
Я розумів тоді й розумію нині, що цей поділ — доволі умовний. Українське суспільство — набагато складніше, люди мають чимало інших ідентичностей, крім національних та мовно-культурних, ці ідентичності часто змішуються, змінюються, витворюють різні ієрархії, перетікають одна в одну. І все ж, коли йдеться про побудову держави-нації, саме національні ідентичності, а не соціальні, тендерні чи якісь інші є вирішальними. Бо ж національний проект залежить насамперед від них — від того, з якою національною спільнотою ототожнюють себе громадяни, яким бачать минуле й майбутнє цієї спільноти, які символи і культурні коди вважають для себе спільними, об’єднавчими, які цінності і традиції визнають своїми.