Правдивий «закордон» починався і справді не в Польщі, а значно далі — за Берлінським муром, за «залізною завісою», проникнути за яку пересічним мешканцям комуністичного раю було неможливо. Сказане, проте, не означає, що потрапити до Польщі (чи іншої «братньої соціалістичної країни») було набагато легше. Хоч усіх їх і не вважали правдивими «птицями», себто «за-границями», виїжджати до них можна було лише на запрошення перевірених родичів або ж у складі так званої «туристичної групи» за путівками, що їх розподіляли серед передовиків виробництва, громадських активістів, стукачів та інших лояльних, а ще краще — гіперлояльних підданих.
У середині 70-х я вирішив теж спробувати — хоча й не мав особливих ілюзій щодо офіційної відповіді. Це був, радше, експеримент на самому собі — різновид, сказати б, польових досліджень. І відповідь із ОВІРу справді прийшла через кілька місяців — саме та, якої я й сподівався: «Отказать. В поездке нет необходимости».
Советська держава була винятково дбайливою. Вона знала потреби всіх своїх громадян куди краще за них самих.
Тож до Польщі я потрапив допіру 1989 року, у розпалі перестройки, незадовго до перетворення тієї не зовсім справжньої «заграниці» у справжню, — чого я тоді, щиро кажучи, не сподівався, хоча зміни вже висіли в повітрі. І я справді дихав тим березневим повітрям, місячи черевиками снігову кашу на варшавських вулицях, ледь устигаючи за моїми польськими друзями, котрі намагалися показати мені за той перший і, хтозна, можливо, останній приїзд геть усе — фантастичні колекції самвидаву, що їх продавали на подвір’ї університету, дискусії у ПЕН-клубі, виставу за п’єсою Гавела, котра йшла вже цілком легально, дарма що сам автор іще сидів у чехословацькій в’язниці, фільми уславлених польських режисерів, що були зняті з екранів 1981 року або так ніколи на них і не випущені. У помешканні Яцека Куроня ми слухали пізно ввечері дотепні розповіді господаря про переговори за «круглим столом», за яким комуністи вже начебто погодилися з формулою «ваш уряд, наш президент», але ще безліч деталей майбутнього компромісу і фактичної передачі влади чекали узгоджень.
До тріумфальної перемоги «Солідарності» на перших не зовсім вільних, та все ж конкурентних виборах залишалося три місяці, до падіння Берлінського муру — вісім, до розвалу СССР та здобуття Україною незалежності — два з половиною роки. Ми, звісно, хотіли цих змін і, як могли, працювали на їхнє наближення. Але ніхто не знав достеменно, як далеко зайде перестройка і чи, взагалі, не зупинять її одного дня генерали генштабу, полковники КҐБ чи нерозкаяні блюстителі сталіністських принципів у кабінетах ЦК. Мало хто пам’ятає сьогодні, що того самого дня, 4 червня, коли «Солідарність» святкувала перемогу над
комуністами, їхні китайські однопартійці чавили танками демонстрантів на майдані Тяньаньмень, доводячи спробу тамтешньої перестройки до цілком іншого завершення.
Ми мали достатні підстави очікувати подібного. Власне, ми й бачили щось подібне — спершу в Алма-Аті потім у Тбілісі й Баку, потім у Вільнюсі й Ризі. І нарешті — 19 серпня 1991 року в Москві. Ми знали, звісно, що система струхлявіла, але ніхто не знав, до якої міри і як швидко й наскільки безкровно вона відійде у небуття. Ми знали, що вона опиратиметься і принаймні в цьому не помилялись. Кожного дня ми трішки розширювали простір свободи, але водночас відчували, що наступного дня все може завершитися, урватися і повернутися до найгірших часів. Це було наче рух по мінному полі, наче гра у російську рулетку — п’янка, запаморочлива, азартна і нервова.
Ми справді поспішали — прагнули побачити, висловити все те, що ще вчора було заборонене і, хтозна, можливо завтра буде заборонено знов. Ми купували десятки звільнених від цензури книжок, передплачували неймовірну кількість “заборонених” часописів, включно з якою-небудь естонською “Советской Молодежью” та обласною франківською “Галичиною”. Кількох життів не вистачило б, аби все перечитати. Але ж читання, тобто не лише читання, було головною метою всіх цих придбань та накопичень.