Лексикон націоналіста та інші есеї

Підсвідомо, гадаю, ми поводились як рибини, що відкладають тисячі ікрин із надією, шо якась їхня невеличка частина переживе всі знегоди й продовжить рід було щось воістину інстинктивне, біологічне у тому драйві. Ну, і що робити тепер з усією тією ікрою?..

Я потроху викидаю перебудовні газети, віддаю до бібліотек книжки і журнали. Але вперто зберігаю ті пожовклі, погано» якості польські книжки і часописи, які привіз у чималих торбах 1989 року з Польщі.

За комунізму той край, може, й не був «справжнім закордоном» у сенсі реальних політичних свобод та фактичної суверенності. Проте для нас, українців, він, безумовно, був іншим світом у сенсі відкритості, інтелектуального драйву, мистецької відваги чи навіть зухвалості. Партійна диктатура у Польщі не була такою брутальною, як у інших країнах комуністичного блоку. І походило це не від доброї волі місцевих партійців та кагебешників, не від якоїсь їхньої особливо лагідної вдачі та вегетаріанських нахилів, а від тихого опору всього суспільства, від постійного саботажу, від упертого масового небажання прийняти цю владу і цю систему — з усіма її міфами, символами та цінностями — як свою власну. Вона завжди була тут чужою, окупаційною, і саме тому завалилася, щойно втратила зовнішню безумовну підтримку. Польща справді була, як полюбляє приказувати Адам Міхнік, «найвеселішим бараком у комуністичному таборі».

2.

Я ніколи не вивчав спеціально польської мови. Вона прийшла якось сама собою — через ілюстровані журнали, які продавали у совєтських кіосках, через музичні програми, які я підлітком слухав по радіо, зрештою, через телебачення, яке ми навчилися з часом приймати у Львові на саморобні антени. Усі ці речі були цікавіші, жвавіші, привабливіші, ніж їхні куди примітивніші, обтяжені нудною ідеологією й убогою пропагандою совітиські відповідники. Я над цим тоді не задумувався, але відчував інтуїтивно. Польська мова, пропри незвичні літери з усілякими гачечками й рисочками, виявилась на диво зрозумілою. І лише потім я прочитав у якійсь мудрій науковій статті, що нічого дивного в тім нема, бо лексично до української ближча лише білоруська, далі, за польською, йде словацька і щойно за нею, на четвертому місці, російська.

Я, зрозуміло, був не самотній у цьому своєму хобі. Серед освічених українців, особливо на заході краю, це було радше нормою. Не без певного подиву я довідався згодом, що подібно намагалися читати по-польськи не лише білоруси, а й деякі росіяни, литовці і навіть східні німці. Для більшості з них, гадаю, це був не лише додатковий, альтернативний канал інформації, можливість підключитися до світу без московського посередництва, а й своєрідна фронда, тихий вияв інтелектуальної непокори щодо імперської гіперцентралізації та гіперідеологізації. Нелегку дифузію інформації у закритих суспільствах по-своєму добре ілюструє анекдот із кінця 60-х, у якому відлунюють модні віяння того часу — поява на Заході контркультури, руху гіпі, сексуальної революції.

Анекдот у своєму, себто в анекдотичному стилі пояснює, що означає «груповий секс» у різних країнах. У Франції це означає, що збираються молоді хлопці й дівчата, попивають вино, гуртом кохаються і мають собі з того добру забаву. В Америці це означає те саме, з тією лише різницею, що хтось один знімає це все на плівку, робить фільм і продає по всьому світі, заробляючи грубі гроші. У Польщі це означає, що збираються молоді хлопці й дівчата і хтось один, хто побував на Заході й привіз нелегально відеокасету, показує присутнім той фольм. У Москві — збираються хлопці й дівчата і хтось, хто побував у Польщі й побачив у друзів той фільм, переказує його присутнім. Україна, з її жорсткою цензурою та репресіями, була, безумовно, на кінці цього ланцюжка. Тож у місцевому варіанті анекдот мав би закінчуватися, що якийсь українець приїжджає з Москви і переповідає знайомим історію, яку оповів йому російський приятель, котрий почув її від когось, хто побував у Польщі.

Тож вивчення й використання польської — паралельно або й на противагу обов’язковій російській — було політично не-благонадійним актом. Бо ж не лише давало доступ до багатьох заборонених чи напівзаборонених текстів — від Орвела й Павнда до Гайдеґера та Фуко, — а й ставило під сумнів роль імперського центру як єдиного й абсолютного дистриб’ютора інформації, підривало створені і насаджувані ним ієрархії, применшувало його символічну «центральність». Знання польської для українців було ще й непрямим нагадуванням про те, що історично вони належать до Європи, до польсько-литовської Речі Посполитої, а не до євразійського Московського царства, про «одвічну спорідненість» із яким під машкарою вигаданої у XVIII столітті «Росії» нам і досі торочать тамтешні пропагандисти — і в мундирах, і в рясах, і в цивільному.