Совєти, безумовно, це відчували і намагалися на різні лади, не згірш од своїх царських попередників, якщо не викорінити польську єресь, то принаймні всіляко применшити її привабливість. За кожної нагоди вони намагалися обмежити рух книжок і часописів, пересування людей. Вони знімали і знищували саморобні антени з дахів і балконів будинків. Вони закрили гарний польський театр у Львові під надуманим приводом, хоча причина була очевидною: театр вийшов за межі меншинного «Гетто», ставши цікавим для всіх львів’ян, а не лише для поляків. Вони ширили — у класичному кагебешному стилі — нашіптувану пропаганду про поляків як «зрадників», «ледарів» і, звичайно ж, історичних загарбників та окупантів, котрі не відмовляться від того, аби знову запанувати над українцями, — недарма ж вони й досі величають одне одного «панами».
Пропаганда, слід визнати, спрацьовувала незле, що до певної міри помітно й сьогодні — у невитравній параноїдальній антипольськості багатьох галичан. Вона не була б живучою, коли б не лягала на давні комплекси і стереотипи, на історичні кривди й приниження, на спогади про криваві конфлікти, на цілий, зрештою, пласт антипольського, антикатолицького і, ширше, антизахідного дискурсу в українській та, особливо, в російській імперській літературі. Совєтські люди, зокрема й українці, в основній своїй масі були досить амбівалентні щодо Польщі й поляків, проте досить прихильні до всього польського — від музики й фільмів до косметики, одягу та всіялкого ширпотребу. Польща була для них, у певному сенсі, замінником Заходу — достоту як західноукраїнські та прибалтійські міста заміняли совєтським кінематографістам правдиву «Європу».
Польські речі, хоча й не були такими моднячими, як французькі, чи якісними, як німецькі, проте мали над ними всіма одну перевагу — були більш-менш доступними. І водночас вони були все-таки «з-за кордону», дарма що той «закордон» — принаймні тимчасово — не був «справжнім». Навіть приборкана, окупована і совєтизована Польща все одно залишалася іншою країною. Іншою — в усіх значеннях цього слова. Легендарна «куріца» із совєтської приказки, хоч спутана та одомашнена, все одно була птахом. І ми всі відчували, що за найближчої нагоди — щойно пута ослабнуть, а сторожа десь задрімає — ця птаха полетить собі геть — до Європи, до якої вона завше й належала.
І так воно сталося.
3.
Усе відбулося так поволі і поступово, що важко сказати — коли саме. Останньою точкою цього процесу, безумовно, був рік 2004, коли нова стіна — назвімо її оксамитною, паперовою чи просто візовою — зросла на польсько-українському кордоні. Першого травня того року Польща вступила до Євросоюзу, а заразом і до шенгенської зони — «зони стабільності та добробуту», як її дещо помпезно, але загалом слушно окреслює євросоюзівська ново-мова. З іронії долі це сталось у так званий «день міжнародної солідарності трудящих». Межі стабільності та добробуту збігалися тепер із межами солідарності чи, принаймні, того, що від неї залишилося. Україна опинилася поза муром, без особливих надій коли-небудь за нього потрапити.
Розчарування переростає в роздратування, роздратування — у розпач, розпач — в апатію. Одні звинувачують Захід — за невігластво, пиху, парохіалізм, егоїзм, боягузливість, лицемірство, подвійні стандарти й небажання трактувати Україну бодай нарівні з іншими посткомуністичними невдахами, зокрема з Балкан. Інші лають Росію — за підступність та агресивність, за українофобію, за патологічне неприйняття української незалежності й намагання її підірвати й скомпрометувати на різні лади. І нарешті ще інші, не найчисленніші, але найпроникливіші, критикують самих себе — за брак єдності, солідарності, політичної культури, вміння обрати собі компетентну й відповідальну владу, брак волі і хисту реформувати країну.