Опозиція відповіла подібним ярликуванням, проте його негативний ефект був не таким деструктивним. Почасти тому, що опозиція мала вкрай обмежений доступ до масмедій, майже повністю контрольованих владою. Крім того, на відміну від влади, чий пропагандистський дискурс спирався на совєтські, глибоко закорінені у підсвідомості мовні кліше та стеротипи, опозиція рухалася переважно проти домінантної дискурсивної течії, тобто представляла радше контрдискурс. А головне, демонізація супротивника опозицією мала радше соціальний, аніж етнокультурний характер (хоча в етнізованому контексті, витвореному панівним дискурсом, навіть суто соціальні ярлики, як «мафія» чи «бандити», набували ідентичнісного характеру, тим більше, що часто доповнювалися прикметником «донецькі» та вказівкою на маріонеткову залежність політичних противників від Кремля).
Повернення до влади Віктора Януковича та його Партії регіонів загострило ідентичнісні поділи в Україні й радикалізувало іншувальні дискурси, у яких мовно-культурне та етнорегіональне ярликування відіграє ключову роль. З одного боку, помітно активізувалася діяльність анонімних проплачених блогерів на інтернет-форумах. А з іншого боку, розлита у блогосфері мова ненависті проникала тепер уже й до поважних (начебто) газет, телевізійних студій, депутатських зал та громадських форумів.
На відміну від усіх своїх попередників, які намагалися провадити більш-менш збалансовану політику ідентичності, Віктор Янукович зробив досить виразну ставку на свій регіональний, переважно російськомовний та совєтофільський, а часто й українофобський електорат. Це відбилося і в контроверсійних кадрових призначеннях, включно з одіозною постаттю міністра освіти Табачника, й у відвертому фаворизуванні православної Церкви Московського патріархату коштом усіх інших українських Церков, і в прийнятті скандального мовного закону, який фактично робить непотрібною українську мову на більшій території України. Фактично від березня 2010 року в Україні відбувається повзуча, проте досить послідовна ресовєтизація та русифікація символічного простору, національного наративу і мовно-культурної самоідентифікації населення.
З погляду короткотермінових, вузькокорпоративних завдань утримання влади в найближчі роки така політика є цілком слушною, оскільки ослаблення української ідентичності означає не тільки ослаблення електоральної бази суперників, а й зміцнення власної — за рахунок плекання звичнішої і зручнішої для свого авторитарного врядування ідентичності гомо совєтікуса, засадничо антизахідної й антиліберальної, схожої як дві краплі води на ту, що її подібні авторитарні режими плекають у Росії, Білорусі та Придністров’ї. Тому, як прогнозував іще на початку Януковичевого правління американський політолог Олександр Мотиль, «українцям слід очікувати, що наступ на демократію й українську ідентичність триватиме. Саме тому, що українська мова, культура й ідентичність пов’язуються з демократією і Заходом, а російська мова, культура й ідентичність, на жаль, — з авторитаризмом і совєтським минулим, Янукович повинен атакувати і демократію, й українську ідентичність з однаковим завзяттям».
Але оскільки процес русифікації/совєтизації може бути успішним тільки там, де процес формування національної ідентичності ще не завершився, а не там, де вона вже переважно сформована, Януковичеві (а можливо, й кремлівські) політтехнологи знайшли додатковий спосіб ослаблення своїх супротивників і громадянського суспільства загалом. Вони вельми успішно запустили в націонал-демократичне середовище вірус радикального націоналізму, — вірус, який латентно існує скрізь, проте інтенсивно розмножується лише за специфічних умов. Десять років тому, як ми пам’ятаємо, влада використовувала кишенькові «націоналістичні» організації для дискредитації Ющенка і демократичної опозиції загалом. Проте до 2010 року, як пише один із найкомпетентніших дослідників українського політичного радикалізму Вячеслав Лихачов, «ніхто з гравців на політичній арені не мав необхідних ресурсів, зокрема інтелектуальних, для повторення системних кампаній 2002-2004 років». Натомість в останніх чотири-п’ять років [2009-2013] продукування лабораторних гомункулусів було поставлене, можна сказати, на промисловий конвеєр. З одного боку — щедре фінансування і доступ до телебачення, з іншого — дедалі жорсткіший наступ авторитарної влади на громадянське суспільство та відповідна його радикалізація.