Мій добрий приятель, відомий історик, стверджує, що поляки почали свою «європейську інтеграцію» ще задовго до того, як «Солідарність» виграла 1989 року парламентські вибори і сформувала проєвропейський уряд. Її початками були антицарські повстання 1830-1831 та 1863-1864 років, антинацистське повстання 1944-го, антикомуністичні повстання 1956, 1970 й 1980-1981 років. Власне, додає іронічно приятель, їхню інтеграцію до Європи можна вивести ще з середньовіччя, коли вони обрали собі західний, а не східний різновид християнства.
Я знаю його улюблену теорію «залежності від шляху»: точка, до якої прибудеш, залежить від точки, з якої ти вийшов. За допомогою цієї теорії можна багато що пояснити — може, аж надто багато. За її допомогою можна виправдати некомпетентність і непотизм, і навіть брутальність деспотів, трактуючи це як «місцеву традицію», і так само можна розгрішити населення за пасивність і корумпованість, розумові й фізичні лінощі, брак цивільності й відповідальності, посилаючись на «важкий спадок минулого». Минуле справді визначає майбутнє — проста й зручна істина для кожного, хто, стикаючись із проблемою, шукає не вирішення, а виправдання.
Мій приятель, однак, не погоджується. «Ця теорія, — каже він, — аж ніяк не детерміністська. Минуле, як і людські гени, визначає багато чого, але далеко не все. Воно лише встановлює певні межі, рамки — коридор можливостей. Він, зазвичай, досить широкий. І ти можеш сповна його використати, водночас розширюючи його, — як це трапилося, наприклад, п’ять років тому під час Помаранчевої революції. А можеш і навпаки — фатально його звузити, навіть змарнувати, — як це й трапилося опісля».
Мені жаль, що я не історик і не можу обсервувати усе довкола з такою філософською незворушністю, sub specie aeterni-tatis — з погляду вічності. Хоч я й знаю, що років за сто все довкола буде гаразд, а за тисячу — навпаки, тобто — від усієї нашої захланної цивілізації не залишиться ані сліду, проте ані перше знання, ані друге чомусь не дає мені спокою. Мене й далі цікавить, чому це одні народи, як-от поляки, здатні тут і тепер сповна використати свій коридор можливостей, а інші, як-от, українці, примудряються змарнувати й те, що, здавалося б, змарнувати вже неможливо. Чому одні нації з комуністичного блоку стали справжнім «закордоном», а інші так і залишилися «ближнім». Майстри геополітичної новомови іноді ще називають це сферою російських «привілейованих інтересів».
Я маю певні проблеми з цими евфемістичними термінами. Коли я чую в хахлацьких масмедіях, що Киргизстан та Узбекистан — це «близьке зарубіжжя», а Угорщина й Польща — «далеке», то розумію, що політика деформує простір, а заразом і голови людей, які в ньому перебувають. Політика виключає мене з Європи, тимчасом як географія залишає мене поза Азією. І я опиняюсь у якомусь туманному, міфічному і містичному просторі, званому в тій же таки новомові «Євразією». Ця химера, що зродилась у хворобливій месіанській свідомості росіян як компенсація їхнього комплексу меншовартості перед Заходом, зазнала численних мутацій, переверзій, ідеологічних запліднень та щеплень, проте зберегла свою суть у всіх іпостасях: Велика Росія, Антизахідний Блок Євразійських Народів і та ж таки сфера «упривілейованих» (а яких же іще?) російських інтересів.
Це найостанніше місце на світі, до якого я хотів би потрапити.
Я відчуваю майже фізично, як той липучий простір огортає мене зусібіч і засмоктує у свої драглисті нутрощі. Цей дискурсивний феномен еманує не лише з фашизоїдної риторики жиріновських і дуґіних, джаданів і проханових та всього російського політично-церковно-культурно-ґебешного естеблішменту. Він підживлюється ще й на позір поміркованою риторикою західних академіків, політиків і, звісно ж, журналістів. Багато хто з них незумисне — бездумно, проте ефективно — підтримує цю дискурсивну реальність, вибудовує новий мур за допомогою специфічної форми іншування, яку можна назвати «євразієзацією».
П’ять років тому, напередодні великого розширення Євро-союзу, я переглянув низку розповідей про ту подію у міжнародних медіях. Найцікавішими були репортажі з нового євросоюзівського кордону — «зони стабільності і добробуту». Ось двійко прикладів із поважних видань, які ілюструють дух і стиль цього специфічного інформування: