THE NEW YORK TIMES, 25 квітня 2004
«Дорогуськ, Польща. — Головна вістка, яку подає прикордонний пост, що пильнує порослі густим лісом береги річки Буг, звучить нині: “Польща — готова!”
У бездоганно чистій кімнаті піраміда кирпатих “глауберитів”, польської версії знаменитого автомата “Узі”. На стелажах — 9-міліметрові пістолети, ящики з кулями, два кулемети і прилад нічного бачення у зеленому брезентовому футлярі.
Надворі — лендровер, мотоцикли та дві собаки, навчені знаходити сліди серед лісу. А ще — невидимі, проте теж готові охороняти цю ділянку 327-мильного кордону між Польщею та Україною снігомобілі, гелікоптер і патрульний літак…
“Дехто в Європі вважає, що орди нелегальних мігрантів чигають за нашим кордоном і що наш контроль не досить ефективний”, — каже Ян Турчинський, представник Польщі на пере говорах із Євросоюзом».
OBSERVER, 18 квітня 2004
«Наближається великий Травневий День на самому краєчку європейської [sic] окраїни… Тут, у невеликому селі Городло, розташований найсхідніший пункт нового 2400-мильного кордону Європейського Союзу…
Весна буяє в невеликому парку в Городлі та в барі “Горобець”, до якого Дарек і Моніка повернулися з Варшави, сподіваючись, що кордон означатиме тепер новий бізнес. “Ще сорок поліцаїв прибуває в наше село, — каже Моніка, — на додачу до тих двох, яких уже маємо. І це не рахуючи прикордонників”.
“Вони ганятимуть українців, — каже Януш, власник мінімаркета. — Бо українці спроваджують контрабандні цигарки і продають їх по два злотих. А ми повинні продавати за п’ять. Тепер люди муситимуть іти до нас за куривом”.
Кордон нового ЄС водночас пористий і жорсткий. Уздовж річки, на вимогу Брюсселя, збудовано те, що дехто тут називає оксамитовою завісою” — вервечку нових прикордонних постів із тисячами озброєних новобранців».
Обидві статті зліпленні за однаковим «сенсаціоналістським» рецептом. Мирне («нормальне») життя по один бік кордону контрастує тут із життям чи, радше, загрозливим вовтузінням усілякої потолочі по другий бік — контрабандистів, повій, нелегальних мігрантів та іншої біомаси, котра тільки й думає, як би проникнути до заповітної зони стабільності та добробуту і пожирувати трохи на трудових заощадженнях добропорядних європейців. Тож аби стримати цих людиноподібних істот, треба справді чим-більше снігомобілів, гелікоптерів та, звичайно ж, собак, навчених знаходити сліди серед лісу. Пістолети і кулемети теж не зайві, бо ж ніколи не знати, чого сподіватися від тих орд за муром.
Читачі цих статей навряд чи й задумаються, що люди по той бік кордону насправді такі самі, як і вони: із двома руками, ногами і, переважно, з двома очима; і життя їхнє, хоч, може, не таке заможне й безпечне, проте загалом мало чим відрізняється від будь-якого іншого: вони так само вирощують дітей, навчають студентів, пишуть вірші, ставлять опери, будують літаки і не мають найменшого наміру проникати до заповітної шенгенської зони стабільності й добробуту — хоч легально, хоч нелегально. Читачі цих статей неабияк, либонь, здивувались би, коли б довідалися, що тільки 14% українців мають закордонні паспорти для відповідних подорожей, і що серед усіх інших мігрантів у заповітному Євросоюзі українці не становлять навіть пів відсотка.
Дискурсивні мури можуть бути куди небезпечніші від реальних, бо ж споруджуються зі слів у людських головах, і за якийсь час блоки стереотипів стають міцнішими від бетонних.
4.
Кільканадцять років тому на одній із конференцій я мав необачність окреслити деякі українські проблеми як постколоніальні. Й одразу ж отримав належну відсіч від африканських учасників. «Що ти тямиш у колоніалізмі?!.. — напались на мене вони. — Ти ж білий!..»
Тоді мені цей аргумент видавався дещо дивним. Адже зовсім не конче бути бездомним, щоби розуміти бідність, і не конче бути жінкою, щоб симпатизувати феміністкам. Лише згодом я зрозумів — коли зауважив, що міліціянти затримують чорних на вулицях Києва набагато частіше, ніж білих; що в усіх європейських аеропортах, включно з нашими, їхні документи перевіряють набагато ретельніше; або що більшість наших масмедіа ніколи не забуває зазначити національність злочинця, якщо це грузин, сенегалець чи циган, зате ніколи не згадує національності, якщо йдеться про українця, єврея чи росіянина. Я почав розуміти, що справедливість, рівність, свобода та інші універсальні цінності насправді не такі вже й універсальні, і що чорна шкіра може бути такою ж і навіть більшою проблемою в Києві, ніж українська мова де-небудь у Донецьку чи Севастополі.