Серед усіх цих постколоніальних проблем варто згадати одну, не найгіршу, але неприємну і по-своєму симптоматичну: невротичне прагнення всіх східноєвропейців позбутися своєї східноєвропейської ідентичності, мов якоїсь хвороби, і вигадування натомість престижніших ідентичностей — нордичної, центральної, у крайньому разі — центрально-східної. Я їх розумію, бо й сам почуваю подібне прагнення. Східна Європа як дискурсивна конструкція розташована надто близько до чорної діри, званої «Євразією», з червоним велетом (чи, може, карликом) у її глибинах. Кожен, природно, боїться бути засмоктаним у цей простір, проковтнутим і розчиненим. Неприємне тут не так прагнення східноєвропейців політично дистанціюватися від «Євразії», її корумпованих інституцій та авторитарних практик, як енергійне дискурсивне іншування «сходу», його есенціалізація та гомогенізація, характерні для класичного колоніалізму. «Нові європейці» явно не прагнуть знищити давні мури, радше — пересунути їх далі на схід.
Поляки, з цього погляду, — чи не останній народ у Європі (можливо, ще з частиною балтійців та скандинавів), котрий ставить цінності понад інтереси і трактує всерейоз такі давні й напівзабуті в «старому» Євросоюзі терміни, як права людини, громадянські свободи, солідарність, і котрий наївно вважає, що мури справді слід зруйнувати, а не пересувати далі на схід. Я вдячний їм багато за що, але особливо — за цю старомодну річ, яку вони винайшли і якої вперто не бажають зрікатися, — солідарність.
Понад чверть століття тому один із їхніх блискучих поетів та есеїстів Адам Заґаєвський риторично запитував із понурих глибин безпросвітного військового стану:
«Що трапиться одного дня — одного чудового дня, — коли Польща здобуде нарешті політичну свободу? Невже та дивовижна духовна напруга, яка характеризує сьогодні польську доволі численну демократичну еліту, раптово зникне? Невже костьоли спорожніють? Невже поезія зробиться усього лиш предметом для знуджених фахівців, як це маємо у щасливих західних країнах? Невже кіно стане лиш галуззю розважальної індустрії? Невже всі ті речі, які виникли в Польщі як реакція на загрозу тоталітаризму, — речі, врятовані від потопу, захищені від деструкції, піднесені над небезпекою, немов над високим муром, — припинять своє існування в той самий день, коли та небезпека зникне?»
Він не згадав слова солідарність, а проте воно відчувається у його словах, у самому їхньому пафосі — понад мурами, понад кордонами та загорожами. Хоча, може, мені лише так здається — як це часто буває з речами, яких нам дедалі дужче не вистачає.
2009
Актуальність Мілоша
Серед майже пів центнера книжок, які я привіз навесні 1990-го зі своєї першої у житті поїздки до Америки, був зокрема й ошатний том есеїстики Чеслава Мілоша, виданий 1985 року нью-йоркською «Сучасністю» у перекладі Богдана Струмінського. Я чув про цю книжку й раніше: її згадували в одному ряду із романами Джорджа Орвела та Артура Кестлера — як блискучий аналіз розумового поневолення, яке чинить комуністична ідеологія та відповідна репресивна система.
Книжка була справді чудовою — легкий, елегантний стиль, дотепні метафори, а головне — витончений аналіз, опертий на конкретному особистому досвіді та спостереженнях за долями знайомих і друзів у тоталітарному «плавильному казані». Я відразу відчув, що твір треба якомога хутчіш опублікувати в Україні. То був час горбачовської «перестройки», коли в рамках офіційної політики «гласності» та «демократизації» ледь не щодня з’являлися якісь нові, раніш заборонені твори й порушувались актуальні, табуйовані досі проблеми. Щодня, можна сказати, простір свободи розширювався, але й дедалі запеклішим був спротив старої системи, готової вжити найбрутальніших заходів, аж до встановлення диктатури, для збереження тоталітарної комуністичної імперії.