Кожен день був, у певному сенсі, дарунком долі, бо ж постійно чигала небезпека, що наступного ранку ми прокинемося в іншій країні — з військовим станом, танками на вулицях та кривавими побоїщами на міських майданах — як 1989 року в Пекіні на площі Тяньаньмень. До певної міри ця інтуїція була слушною, бо ж у серпні 1991-го приблизно так і сталося, — от тільки система була вже занадто пригнилою на той час, аби її будь-чим порятувати. Ми це начебто й відчували, проте жодної певності ніхто мати не міг, тож слід було поспішати — видати все, що можна, і так само все, що можна, придбати й передплатити, аби потім, у мороці нового маразматичного режиму, перечитувати потайки всі ці скарби в очікуванні нової відлиги.
Я працював тоді у журналі «Всесвіт», де без особливих труднощів вдалося переконати головного редактора опублікувати «Поневолений розум» розділ за розділом, від першого до дев’ятого, скоротивши лише, з огляду на журнальний обсяг, чотири нариси, присвячені конкретним польським письменникам, які потребували б для українського читача занадто розлогого коментування. Розпочати ту публікацію, однак, довелося з кінця і то значно раніше, як планувалося. У січні 1991-го совєтська вояччина напала на беззбройних захисників литовського парламенту і вільнюського телецентру. Кільканадцять людей загинуло, десятки потрапили до лікарень. Загроза військової диктатури замаячіла на повен зріст.
Я запропонував головному редакторові розпочати публікацію «Поневоленого розуму» негайно, з останнього розділу «Балтійці», присвяченого трьом маленьким народам, яких совета окупували 1940 року і піддали щонайбрутальнішим тоталітарним репресіям. У короткому редакційному врізі я пояснював причину такого нашого рішення, підкреслюючи, що цим ми заявляємо про свою солідарність із литовцями та їхньою боротьбою за незалежність. Редактор — людина, сказати б, доволі обережна (як син розстріляного у 30-ті роки письменника він мав на це, вочевидь, певні підстави) — несподівано погодився. А далі — ми навіть не встигли закінчити публікації «Поневоленого розуму», як Совєтський Союз розвалився, Комуністичну партію розпустили і Мілошеві порахунки із комунізмом, здавалося, назавжди втратили актуальне значення.
Над проваллями
Сьогодні від того рожевого оптимізму нас відділяє два десятиліття, а від часів написання книжки — цілих шість. «Поневолений розум» у чомусь справді втратив свою актуальність, але в чомусь набув її — нової й цілком несподіваної.
Головна втрата стосується, на мій погляд, одного з центральних Мілошевих сюжетів — розвінчання марксистської діалектики у її ленінсько-сталінському виданні. Діалектичний матеріалізм, чи, як його саркастично називає Мілош, «Метод» (із великої літери), небезпечний для недозрілого мислення тим, що дає легкі відповіді на всі питання, відкриваючи колосальний простір для всілякої демагогії. Він витворює вельми струнку світоглядну систему, де місце Бога посідає Історія. Вона є насамперед боротьбою класів, має чіткі закони, а їхнє пізнання й використання, власне, і є суттю Методу. Партія має монополію на знання історичних законів, їхню інтерпретацію та здійснення відповідної до цих законів соціальної інженерії. Християнську телеологію заступає телеологія комуністична. Царство земне, себто комунізм, відповідно до законів Історії, є неминучим, а все, що заважає його пришестю, треба нещадно усувати. У певному сенсі, опонентів режиму знищує не Партія і не НКВД, а сама імперсональна Історія. Чекісти і комуністи — лише знаряддя історичного детермінізму, виконавці вищої волі, живе втілення усвідомленої необхідності як істинної свободи.
За допомогою Методу, пише Мілош, «можна довести те, що владі у цей момент потрібно; а, водночас, те, що в цей момент потрібно, осягається за допомогою Методу». Фактично це пророцтво, яке саме себе справджує: діалектики прогнозують, що дім згорить і одночасно розливають бензин коло грубки.