В основі Методу — вульгаризоване знання, котре дає неофітові відчуття, ніби все зрозуміле і поясненне. Марксова діалектика була певною вульгаризацією Геґеля. Натомість «діалектичний матеріалізм у російській версії — це вульгаризоване знання у квадраті». Воно нагадує систему мостів над проваллями. «По них можна сміливо ходити в ілюзії, що жодних проваль нема. Зазирати вниз не дозволено — та це не змінює факту, що провалля таки існують».
Для Мілоша одним із таких проваль, що його ігнорують марксисти, особливо ленінсько-сталінського розливу, є моральна проблематика. Жерці Методу переймаються долею людства, але не окремих людей. Ліс рубають — тріски летять; краще знищити десятьох невинних, ніж дати сховатися одному ворогові, — ця сталінська мудрість категорично неприйнятна для письменника. Він не заглиблюється в питання, наскільки комуністична утопія є здійсненною: навіть якщо все людство колись настільки глибоко усвідомить історичну необхідність, що сумлінно працюватиме і належно поводитиметься без жодного примусу, задля самої приємності й осягнення правдивої свободи, — навіть тоді нема жодних виправдань безневинно убієнним, ув’язненим та фізично й духовно скаліченим. Мета не виправдовує засобів, навпаки — засоби дискредитують мету, роблять її апріорі неосягальною.
Мілош проникливо зауважує глибоку неприязнь адептів Методу до «абстрактного гуманізму», тобто до спроб розглядати людину як загальне, видове, а не суто соціальне поняття; як істоту, схильну до ірраціональних думок і дій, а не лише до раціональних; як продукт власної волі, генетичного спадку, природних інстинктів і багатьох інших чинників, а не лише соціальних обставин та історичного детермінізму. Власне тут — причина засадничої незгоди Мілоша з адептами Методу, для яких «саме припущення, що людина — це таємниця, звучить як найгірша крамола». А тим часом, пояснює він, «знаючи, що в людині є світло, я не можу його ототожнювати виключно з соціалістичною свідомістю, тому що я бачу його і в дурнях, і в ченцях, і в ледарях, що уникають суспільно-корисної праці, і навіть у куркулях. І так само, знаючи про злочини, я не можу їх вважати просто справою Історії, а не конкретних людей». В іншому нарисі — про Єжи Анджеєвського («Альфа, або мораліст») — він формулює подібне, несумісне з офіційним соцреалізмом, гуманістичне кредо: «Тільки через співчуття до обох протиборчих сторін письменник може створити трагедію».
Опір матеріалу
Комунізм як ідеологія, схоже, безнадійно скомпрометував себе геноцидною практикою в різних країнах та соціально-економічною неефективністю. Його претензії на пізнання «законів Історії» та їхнє «наукове» опанування виявилися жалюгідною фікцією — зі зловісними, на жаль, наслідками. Описаний Мілошем Метод великою мірою втратив глобальну привабливість, залишившись «Новою Вірою» лише для кількох реліктових диктатур, нечисленних західних інтелектуалів та кількох сотень посткомуністичних хитрунів із так званих «компартій», що паразитують на ностальгійних настроях наївних пенсіонерів. Тож полеміка з Методом у політичному плані має справді суто історичне значення, як і докладні описи механізмів опанування людського розуму діалектично-матеріалістичною демагогією за всебічного державного тиску і дедалі потужнішого поліційного терору. Проте залишається актуальним моральний, глибоко гуманістичний пафос цієї полеміки, і не менш актуальним, особливо для сьогоднішньої України, залишається опис колаборації інтелектуалів із колоніальним, окупаційним, по суті, режимом. Механізм зради, різні способи самообману і самовиправдання, докладано описані Мілошем на конкретних прикладах, ставлять його «Поневолений розум» в один ряд із найвизначнішими художніми студіями колабораціонізму — як «Конформіст» Альберто Моравіа, «Мефістофель» Клауса Манна, «Сотніков» Василя Викова. «Той уряд не був своїм власним, — пише Мілош про польську комуністичну верхівку, немов про сьогоднішню “українську”. — Шлюбне ложе для одруження влади з народом було прикрашене національними гербами і прапорами, а проте з-під ліжка стирчали чоботи енкаведиста».