Серед інших інтелектуальних сюжетів Мілошевої книжки варто відзначити принаймні ще два, які мають найбезпосередніший стосунок до сьогоднішньої України. Один із них, найповніше представлений у другому розділі («Захід»), стосується характерного для всіх східноєвропейців ресентименту до Західної Європи та, особливо, Америки. Цей нативістський ресентимент, хоч і не цілком безпідставний, споріднює мешканців Східної Європи із глибинним російським антизахідництвом і об’єктивно, у специфічних східноєвропейських (і сьогоднішніх українських) умовах, торує шлях зовсім не утвердженню національної самобутності та розквітові національних культур, а всього лиш дедалі повнішому російському домінуванню. Поборюючи «космополітизм» і звільняючися з-під впливів «гнилого Заходу», східні європейці потрапляють у стан культурної ізоляції та цілковитої залежності від Росії.
Мілош, який добре знав обидва світи, переконливо стверджує, що міф про якусь особливу російську «духовність» на противагу ще міфічнішій західній «бездуховності» є продуктом невігластва, упередження або ж свідомої фальсифікації. Культура Заходу насправді незрівнянно багатша й різноманітніша, і якщо вже говорити про пересічних росіян, то відрізняються вони від пересічних американців не якоюсь вищою культурою чи «духовністю», а тільки більшою примітивністю повсякденного побуту та неподоланними злиднями.
Другий сюжет, найповніше представлений у заключній частині («Балтійці»), стосується широкомасштабної русифікації, яку совєти здійснювали на окупованих територіях. Згадано тут і депортацію кримських татар, і «особливі успіхи» русифікаційної політики в Україні, забезпеченої, з одного боку, масовим завезенням колонізаторів, а з іншого — винищенням автохтонів. «Існування народів [з погляду комуністичної доктрини] не має раціонального обґрунтування. А проте на теперішньому етапі з ними доводиться рахуватися як із фактом. Рекомендовано навіть підтримувати розвиток національних культур, але тільки тією мірою, якою це готує народ до наступної фази. Все, що культурно зближує цей народ із народом російським, заслуговує на підтримку… Слід, однак, повсякчас пам’ятати про кінцеву мету — злиття народів у єдине ціле. З цього погляду, націоналізм заслуговує на нещадне викорінення».
А що єдиним народом, який позбувся хвороби націоналізму, є великий і найпередовіший російський народ, із яким, власне, у майбутньому й мають злитися усі інші народи, то всякий націоналізм, тобто небажання зливатися, «можна коротко окреслити також як антиросійськість».
Єдиною перешкодою всім цим чудовим проектам, цьому тоталітарному ладові, чи, по-сьогоднішньому кажучи, «стабільності», завжди був людський матеріал, котрий, як саркастично зауважує Мілош, «має одну характерну рису: не любить, коли його вважають усього лиш матеріалом». Один із розділів
«Поневоленого розуму» так і називається: «Ворог порядку — людина». Тож книжку справді варт прочитати всім нашим співгромадянам — і тим, котрі опираються запровадженню «нового порядку», і тим, котрі, як завжди, за московським майстер-планом, намагаються його запровадити.
2011
З культурою й без
1.
1989 року, у розпалі перестройки, совєти вперше випустили мене до Польщі. То був березень, уночі ще стояли морози, але вдень було сонячно, сніг топився, пахло весною, ми чалапали з друзями по багнистих калюжах, намагаючись встигнути скрізь — на дискусію у ПЕН-клубі, на зустріч із Яцеком Куронем у його помешканні, на виставу за п’єсою Гавела, котрий саме тоді відбував черговий термін у чеській в’язниці. Мої польські колеги намагались мене максимально навантажити враженнями й книжками, і я завантажувався як міг.
Ситуація в Польщі, як і в СССР, була непевною. «Солідарність» вела нелегкі переговори з комуністичним режимом про вільні вибори та, відповідно, перерозподіл влади. В Україні, за прикладом прибалтійських республік і тієї ж таки польської «Солідарності», починали створювати Народний рух на підтримку перебудови. Гласність начебто щодня розширювала простір довколишньої свободи, проте щодня ця свобода мала гіркуватий присмак минущості. Передчуття кінця, якого-небудь понурого ГКЧП, переслідувало в ті роки багатьох із нас — і, як з’ясувалося, небезпідставно.