Проблеми починаються, коли П’ятниця раптом відмовляється визнавати Робінзонову вищість і наполягає на рівності, на повазі до своєї мови й культури і, звичайно ж, на своєму справжньому імені, замість того, яке вигадав Робінзон задля власної зручності. Такий П’ятниця — порушник конвенції — втрачає Робінзонову приязнь. Він стає у його очах або божевільним, якого треба лікувати, або ворохобником, якого належить ув’язнити. Саме так Російська, а згодом Совєтська імперії боролися з українцями, котрі наполягали на тому, що вони не хохли і не малороси, а таки Українці. П’ятниця, з погляду Робінзона, просто не здатен сам до такого додуматися. Йому мусило або щось поробитися в голові, або, ймовірніше, він мусив потрапити під деструктивний вплив іншого, зловорожого Робінзона — польського, австро-угорського, німецького, американського тощо.
Мій колега, який займається постколоніальними студіями, зауважив, що метафора Робінзона і П’ятниці більше пасує до взаємин росіян із народами Крайньої Півночі та Сибіру. Натомість до українців вони ставляться радше як до сільського кузена — загалом симпатичного, але геть нетямущого й безпорадного без опіки досвідченішого міського родича. Ця метафора, додав колега, могла би пасувати й до стосунків українсько-польських, коли б П’ятниця від самого початку облишив своє язичництво й прийняв Робінзонову «правильну» віру, тобто отримав статус сільського кузена, якого, може, й не варто впускати у чоботях до міських салонів, проте й не соромно (й не небезпечно) відвідувати з усією родиною на літніх вакаціях.
П’ятниця не розуміє таких абстракцій, як «народ», «культура», «національність», але він знає, що таке «віра батьків», і відчайдушно чіпляється за цю архаїчну віру, наражаючись на конфронтацію з Робінзоном і закриваючи собі шлях до ближчого з ним родичання. Саме релігія допомагає йому переосмислити свою іншість не як нижчість, а як інакшість, — від чого лиш крок залишається до вимоги рівності та до усвідомлення інших абстракцій, включно з «мовою», «культурою» та «національністю». Саме релігія зробила поляків «іншими» для українців ще задовго до того, як егалітарне поняття «нації» проникло в масову свідомість; і саме релігія, попри добу офіційного атеїзму, робить для них росіян і досі «майже тим самим» народом. Річ не в тім, що віра об’єднує, а в тім, що в одному випадку допомагає зрозуміти всі інші, абстрактніш! відмінності, а в іншому — навпаки, перешкоджає.
Вже ніде у Європі сьогодні немає архаїчної, наївно-прімордіалістської ідеї «дружби народів», ані, тим більше, панроманського чи пангерманського «братства», зате «панслов’янська» ідея у специфічній православно-східнослов’янській модифікації живе й процвітає — не згірш од мусульманської умми, — і то не тільки тому що подобається невгамовним російським імперцям, а й тому, що знаходить щирий квазірелігійний відгук у душах багатьох українців і білорусів.
Поляки в стосунку до українців не прагнуть бути «братами», ані, тим більше, «слов’янами». Це, можливо, ускладнює неформальні взаємини, зате істотно полегшує взаємини формальні.
Соціологічний парадокс
За даними соціологів, поляки ставляться до українців здебільшого негативно. Не всі, звісно, і не зовсім, але назагал негативне ставлення переважає. Ця перевага зменшилась трохи після Помаранчевої революції, а проте й нині [2013] українці в усіх опитуваннях опиняються в нижній, «мінусовій» частині таблиці — трохи вище від африканців, кавказців, циганів і навіть євреїв та румунів, а проте нижче від усіх польських сусідів, включно з росіянами та білорусами, котрих, зрештою, поляки оцінюють теж переважно нагативно.
Українські опитування важко порівнювати з польськими, оскільки їх проводять за цілком іншою методологією. Соціологи з’ясовують тут не безпосереднє «ставлення», а так звану «соціальну дистанцію» щодо інших етносів за шкалою Боґардуса. Ця шкала пропонує різні опції, починаючи від готовості респондента мати представника того чи того етносу членом своєї родини, сусідом або співробітником і закінчуючи готовістю допустити його у свою країну лише як туриста або й не допустити зовсім. Зрозуміло, що це опитування базується на більш раціональних реакціях, порівняно з емоційнішим польським, але водночас воно відбиває не тільки ставлення до інших етносів, а й призвичаєність до них.