«Брутальне насильство влади над суспільством, — пише згаданий Вячеслав Лихачов, — сформувало клімат, у якому такі самі насильницькі дії з боку радикальної опозиції сприймаються значною частиною суспільства як адекватні заходи. Саме в цьому контексті націонал-радикали з Усеукраїнського об’єднання “Свобода”, вибравши шлях політичної боротьби, отримали наприкінці 2012 року небувалу електоральну підтримку і стали однією з трьох основних опозиційних сил… Своїми обурливими діями влада згуртувала настільки різноманітні групи, що навіть найзавзятіші радикали знайшли своє місце в рядах опозиції».
Найнеприємніше у цій політтехнологічній схемі, підсумовує автор, — «штучно створювана у рамках брудних піар-технологій дихотомія, яка спонукає виборця визначатися у порочній системі координат “нацисти проти бандитів”. Втомлений бандитизмом влади виборець готовий терпляче поставитися до відвертих неонацистів у рядах опозиції; і навпаки, виборець, збриджений свастикоподібною символікою ультраправих, готовий змиритися з беззаконною владою, вбачаючи в ній єдиний надійний захист від фашистів».
Зайве пояснювати, що така дихотомія не лише аморальна, а й небезпечна. Особливо тепер, коли дедалі очевиднішими є намагання влади повернути мирні протести проти поліційної сваволі і корумпованого режиму у силове русло.
3.
Про відмінності сьогоднішнього Майдану [2013] від попереднього [2004] написано вже чимало. Найдокладніше їх інвентаризував, здається, Сергій Куделя, відзначивши зокрема дещо іншу якість тодішньої влади й істотно іншу якість тодішньої опозиції.
По-перше, Помаранчева революція була своєрідною кульмінацією затяжної виборчої кампанії та, відповідно, електоральної мобілізації. Опозиція передбачала масштабну фальсифікацію виборів і всебічно готувалася до масових протестів. Тодішній Майдан був незрівнянно краще організований, забезпечений і керований, чому немалою мірою сприяла наявність єдиного авторитетного лідера, здатного консолідувати соратників і приборкати радикалів, а також вести переговори з владою від імені всієї опозиції.
По-друге, влада була більш фрагментованою, а отже й менш здатною до консолідованих насильницьких дій. З одного боку, повноваження чинного президента фактично закінчувалися, тож його головною метою був безпечний вихід на пенсію, бажано з надійними міжнародними гарантіями, а тому й різниця між Ющенком і Януковичем не була для нього аж надто істотною (за умови надання вищезгаданих гарантій). Що ж до Януковича і його партії, то їхня влада не була настільки міцною, як нині, — ані в інституційному плані, ані в ресурсному, ані в організаційному.
І по-третє, загальний сценарій розгортався тоді у напрямку зміни влади — її передачі від Кучми до Януковича (чи до Ющенка), тимчасом як нині йдеться лише про її утримання, що, безумовно, додає Януковичу почуття легітимності: у 2004-му суд міг визнати другий тур виборів безрезультатним і призначити повторне голосування, натомість сьогодні нема жодних легальних механізмів, окрім імпічменту, усунути президента від влади. Почуття (чи ілюзія) легітимності укупі з ілюзією контролю через «своїх» людей над усіма силовими органами робить Януковича не надто схильним до будь-яких переговорів і компромісів з опозицією.
Судячи з усього, його невибаглива тактика зводиться сьогодні до затягування часу і посилання амбівалентних буцімто примирливих сигналів з надією, що втома, мороз і фізичне виснаження протестувальників у поєднанні з точковими репресіями міліції й СБУ («відкраювання салямі») зроблять свою справу. Ну, а довершити все можна буде якою-небудь ефектною провокацією кишенькових «радикалів». Утім, московські колеги можуть тим часом подбати і про масштабнішу провокацію, аби заразом покінчити не лише з опозицією, а й із самим Януковичем (принаймні політично).