Саме тому євреї тривалий час посідали в українських опитуваннях трете місце — після так само «своїх» росіян і білорусів, але, nota bene, перед «чужими» українцями з діаспори (допіру в останнє десятиліття тамті їх трохи випередили). Поляки стабільно йдуть наступними, тобто п’ятими в цьому списку — перед словаками, чехами й іншими європейцями, не кажучи вже про расово відмінні групи, які стабільно цей список замикають.
Хоч би там як, а певна асиметричність у ставленні поляків та українців одні до одних є цілком очевидною. Асиметричність помітна і в українсько-російських стосунках, але там вона не має такого контрастного характеру: 80-90% українців ставляться до росіян добре або дуже добре, тимчасом як із російського боку їм відвзаємнює 60-70% опитаних, причому в Росії, на відміну від України, ця цифра істотно залежить від політичної кон’юнктури, тобто насамперед від масмедійної пропаганди. Прикметно, що після Помаранчевої революції ця цифра впала до 40%, а після російської інтервенції в Грузію сягла найнижчої позначки — 29% (при тому, що демонізований як «націоналіст» президент Віктор Ющенко ніколи не припускався жодних образливих для росіян висловів). Схильність ототожнювати народ із державою і, відповідно, з політичном режимом є, вочевидь, у російській традиції набагато потужнішою, ніж в українській. Схоже також, що росіяни ніяк не можуть позбутися комплексу Робінзона, ображеного на П’ятницю за гадану нелояльність. Для багатьох росіян українською «зрадою» є не лише вияв солідарності з Грузією чи, скажімо, антиавторитарна Помаранчева революція, а й сама українська незалежність.
Польське ставлення до українців також помітно політизоване, хоч і не до такої міри, як у росіян. Зокрема, воно не лише істотно поліпшилося після Помаранчевої революції, а й істотно погіршилося після присудження Віктором Ющенком звання «Герой України» провідникові ОУН Степанові Бандері (якого більшість поляків чомусь вважає творцем і керівником УПА). Польський Робінзон, на відміну від російського, не намагається приручити П’ятницю, ані не прагне, як у попередні століття, його поневолити. Перше завдання завжди було нереальним через релігійні відмінності, які врешті каталізували й усвідомлення відмінностей національних. Друге ж стало просто неактуальним у новочасному світі — як через геополітичні зміни, так і через нормативні. Польський Робінзон хотів би всього лише трохи того П’ятницю цивілізувати — почасти з цілком прагматичних потреб власної безпеки, почасти — з ресентименту й потреби утвердити власну цивілізаційну місію, а почасти, може, і щоб насолити, як дехто вважає, російському Робінзонові. Останні припущення важко довести чи спростувати без заглиблення в імлисті терени колективного підсвідомого а тому, краще обмежитись тільки першим мотивом, достатньо раціональним, очевидним.
За даними соціологів, абсолютна більшість поляків дає позитивну відповідь на запитання чи повинна їхня держава надавати Україні політичну, дипломатичну і навіть економічну (sic) підтримку. Це разюче контрастує з відзначеним вище переважно негативним ставленням поляків до українців а проте має цілком раціональне пояснення. Питання про ставлення до того чи того народу передбачає суто емоційну відповідь, яка ні до чого не зобов’язує респондента і ні на що, у принципі, не впливає. Питання про допомогу має практичний, доволі конкретний характер і стосується категорій національного інтересу, геополітики та державних пріоритетів. У першому випадку респонденти керуються, можна сказати, «серцем”, у другому розумом. У першому випадку їхня відповідь має суб’єктивним характер, вона обумовлена особистим, найчастіше родинним досвідом, партикулярною інформацією, почутою десь чи про читаною. У другому ж випадку відповідь максимально об’єкти візована, тут уже більше доводиться покладатися на факти, на висновки фахівців, а не на приватні враження, бабусині спогади чи побутові чутки. В першому випадку відповідь засадничо ретроспективна, зорієнтована на минуле, у другому — прагматична, зорієнтована на майбутнє.