Тенденція загалом очевидна: «третій світ» не асоціюється із культурою (хіба що з фольклором) і, взагалі, з якимсь вищим духовним, інтелектуальним життям. Навіть політика якщо й потрапляє до асоціативного ряду, то виключно у брутальних, дикунських формах — від гайдамаччини і бандерівщини до януковичівщини й тягнибоківщини. Почасти, звісно, у цьому винні масмедії, котрі впливають на смаки публіки. Але й публіка впливає на дискурс масмедій, віддаючи перевагу насамперед тій інформації, яка відповідає її смакам, уявленням і потребам.
Нещодавно одна інтелігентна пані пояснювала мені, що «у вас, на Сході», тобто, слід розуміти, що десь між Україною і Китаєм, на конвертах пишуть спочатку назву країни і міста, а щойно потім прізвище адресата. Це тому, казала добродійка, що держава у вас — це все, а людина — ніщо. Інша пані, моя редакторка, пояснювала, що «це у вас, на Сході» дають у переліку самі лиш прізвища, без імен (Мілош, Герберт, Кундера), а у нас, тобто в цивілізованому світі, це вияв неповаги. Зрештою, їх обох перевершив митник, котрий запитав мене якось у звичному панібратському дусі: «Што візьош?» — «Книжки», — скромно відповів я. — «Так ти што, кнігамі торгуєш?» — здогадався кмітливець.
Усвідомлювання контекстів
Утім, поза цими курйозними, сумовито-смішними історіями, Україна і Польща стикаються з низкою концептуальніших проблем, від вирішення яких — індивідуального й спільного — великою мірою залежать їхні майбутні стосунки.
Для України це насамперед проблема навздогінної модернізації — політичної, правової, соціально-економічної. Без її вирішення українців volens-nolens сприйматимуть у «першому світі» як таких собі недолугих П’ятниць, непотрібних сьогодні жодному Робінзонові, крім хіба що російського; а втім, і в нього, як показують соціологи, цей інтерес поступово слабшає, — схоже, що білоруський хитрун Лукашенко сформував уже в багатьох росіян алергію до об’єднавчих проектів чи, принаймні, до об’єднавчої риторики.
Друга українська проблема, тісно взаємопов’язана з першою, — це завершення холодної громадянської війни у своїй країні, зокрема війни пам’ятей, символів та ідентичностей. Без її вирішення українська реакція на різноманітні виклики буде неадекватною, гіпертрофованою в той чи той бік, залежно від перебування по один чи інший бік ідеологічної барикади. Це стосується зокрема і реакції українців на польські претензії щодо «неправильної» політики пам’яті, пошанування «не тих» героїв чи невідповідної інтерпретації контроверсійних подій. Для українців з антисовєтського табору ці претензії виглядають як зрада, перехід на совєтофільський бік і недоречне повторення традиційних «антинаціоналістичних» (а фактично антиукраїнських) аргументів і формул совєтської пропаганди. Натомість для українців із проросійсько-совєтофільського табору польські претензії є лиш зайвим підтвердженням, що саме вони, совєтофіли, мають рацію і що їхніх противників-«націоналістів» не хочуть підтримувати через їхній гаданий «екстремізм» навіть традиційні польські союзники.
Українська неадекватність проявилася і в істеричному (після програних виборів) жесті Віктора Ющенка щодо присвоєння героїчного титулу Степанові Бандері, і в недоречному спорудженні цьому персонажеві пам’ятників по всій Західній Україні, і в інфантильному голосуванні жителів цього регіону за ксенофобську партію «Свобода». Але так само, на жаль, неадекватною була й польська реакція на всі ці події. Польські еліти, а тим більше суспільство, схоже, не розуміють ані неоколоніального контексту, в якому перебуває нинішня Україна, — контексту незавершеної національно-визвольної боротьби; ані загальної недоречності висловлювання подібних претензій будь-якому народові щодо його героїв, пам’ятників і нагород. Тим більше, що ніхто в Україні, навіть завзяті націоналісти, не виправдовують і не прославляють ані етнічних чисток, здійснених УПА на Волині, ані терористичної діяльності ОУН у 30-ті роки.
Всякий тероризм вартий осуду, але якщо вже ми засуджуємо, скажімо, терор палестинців, то так само мусимо засудити і політику щодо них ізраїльського уряду — політику дискримінації, систематичних принижень, окупації і колонізації їхніх земель. Українсько-польські взаємини міжвоєнних часів були досить подібними до теперішніх палестинсько-ізраїльських — і це теж бажано усвідомлювати. І якщо антипольський аспект української національно-визвольної боротьби цілком утратив сьогодні будь-яку актуальність, то антисовєтський залишається й далі важливим, а тому й заперечення саме цього аспекту діяльності УПА і наявного в ньому патріотичного етосу залишається для анти-совєтськи наставлених українців здебільшого неприйнятним.