Бандера, який усю війну провів у нацистському концтаборі і загинув на еміграції від рук совєтського агента, є для них символом саме антисовєтського, а не антипольського опору. Безперечно, є істотна різниця між символічним Бандерою і реальним, про яку слід говорити відверто, як і про його тоталітарну ідеологію та терористичну практику. Однак це повинні зробити самі українські інтелектуали, а не їхні зарубіжні колеги чи, тим більше, політики.
Українці, подібно як білоруси, живуть у формально незалежній країні, а проте відчувають загрозу (реальну для білорусів, потенційну для українців) етнокультурної маргіналізації й перетворення у таку собі чорношкіру меншину (де чорною шкірою є їхня «чорна» мова) у формально незалежній державі на кшталт колишньої Південної Африки. Розуміння контексту антиколоніальної боротьби, яка все ще точиться в Україні, — це поважна проблема для всіх іноземців, у тому числі й поляків.
І друга проблема чи, радше, виклик, який постає перед польським суспільством і зокрема елітами, — це спокуса ревізувати спадщину Єжи Ґєдройця, протиставляючи архаїчному начебто «прометеїзмові» нововіднайдений і дедалі модніший «політичний реалізм». Ця спокуса формується низкою чинників, насамперед — недолугістю самих українців, браком реформ, поділеністю суспільства, половина якого хотіла б до Європейської Унії, а половина — до так званого Митного союзу з Росією, причому четвертина населення шизофренічно хотіла б і того, й того. Додатковим чинником є погіршення внутрішньопольської ситуації і загострення польсько-польської боротьби, у якій несподівано отримують голос у провідних масмедіа націоналістичні маргінали й українофоби-провокатори і в якій значно легше грати свою традиційну гру проросійському лоббі та, ймовірно, російській агентурі. І, нарешті, до «реалізму» підштовхує багатьох поляків ситуація в Євросоюзі, де домінує загальна втома і від розширення, і від України, і де так само істотно побільшав простір і для згаданого вище лоббі, і для тієї ж таки агентури та дедалі численніших «експертів», що обґрунтовують засадничу неєвропейськість України та її легітимну приналежність до російської сфери впливів, евфемістично звану «Євразією».
Цей останній аргумент такий самий хибний, як і протилежний, висловлюваний завзятими українськими патріотами, — про засадничу європейськість України. Насправді Україна є транзитною зоною, де Європі як певній системі цінностей протистоїть інша духовна потуга — російський «православно-східнослов’янський» месіанізм у найрізноманітніших іпостасях. Україна під цим оглядом справді поділена, причому поділ часто проходить не по регіонах і не по мовно-культурних, етнічних чи інших групах, а по головах конкретних людей, яким важко зорієнтуватися в суперечливій ситуації і зробити цивілізаційний, по суті, вибір.
Можна, звісно, махнути рукою на цю велику, незграбну і, можливо, безнадійну країну, віддаючи її росіянам — включно з тією половиною населення, яке до «російського світу» абсолютно не хоче. Це цілком відповідає засадам Realpolitik, але погано узгоджується з засадами й цінностями, на яких постала сьогоднішня ліберально-демократична Європа. А для Польщі це погано узгоджується ще й із питаннями безпеки, хоч би що там стверджували самопроголошені «реалісти» і задивлені в бік російських енергоресурсів «прагматики».
А тому, може, варто продовжити цивілізування П’ятниці — попри клопітність і марудність цієї справи, брак чітких перспектив і знеохочувальні голоси скептиків. За останніх двадцять два роки в ній вдалося таки дечого досягти, — хай небагато, а все ж достатньо, аби не полишати на півдорозі розпочатий проект.