І все ж, як показує Дарден, аналізуючи результати голосувань на президентських виборах 2010 року у майже сотні дільницях по один бік річки й по другий, відмінності в межах тих самих двох районів доволі значущі. їхні південні частини за електоральною поведінкою практично нічим не відрізняються від решти Одеської області: в голосуванні там узяло участь 64% виборців, з них за Януковича проголосувало 65%, за Тимошенко — зо%. У північних частинах теж переміг Янукович, проте участь виборців там була істотно вищою — 70%, і за Тимошенко проголосувало істотно більше — 42%, а за Януковича — істотно менше, 54%.
Полонофіли й полонофоби
Цей феномен неусвідомлюваної культурної чи, можливо, інституційної пам’яті заслуговує на тим більшу увагу, що обидва імперських режими — і більшовицький, і царський — докладали колосальних зусиль для її викорінення. Обидва режими повсякчас наголошували на українсько-російській спорідненості й навіть тотожності. Натомість поляків завжди представляли як зарозумілих «панів», пройдисвітів й ворохобників, нездатних ані до праці, ані до ефективної адміністрації, натомість схильних, як підказує сама семантика слова «пан», до панування над бідолашними українцями та білорусами.
Навіть після перетворення Польщі на «братню державу соціалістичного табору» антипольська пропаганда на неофіційному рівні, насамперед через поширення різних провокаційних чуток — так зване «нашіптування», — ніколи не припинялася. За фасадом офіційної «дружби народів» крилися банальні російськосовєтські імперіалізм, шовінізм та антизахідництво, істотною складовою яких завжди була полонофобів. 19-літнім студентом я несподівано зіткнувся з цим явищем на допиті в КҐБ, коли простодушно намагався довести безневинність нашого самвидавного літературно-мистецького часопису, посилаючись зокрема на перекладену в ньому п’єсу Тадеуша Ружевіча і на цілком офіційне публікування подібних текстів у соціалістичній Польщі. Слідчий глузливо всміхнувся, даючи зрозуміти нікчемність мого аргументу, і мовив: «Ну, ми добре знаємо, що таке та ваша Польща!»
Втім, усвідомлення того, що Річ Посполита є до певної міри також українською спадщиною, ускладнювалося не лише офіційною антипольською пропагандою, а й істотними особливостями формування української національної ідентичності. В її основу українські романтики — від Гоголя до Шевченка — поклали козацький міф із надзвичайно сильними антипольськими, антишляхетськими й антикатолицькими мотивами. Формувався цей міф на початку XIX століття у рамках цілком лояльного щодо імперії малоросійства — ідеології, що намагалася трактувати українців (козацьку знать) як співтворців і співвласників «російсько-руської» імперії нарівні з великоросами. З плином часу (і з поступовою націоналізацією імперії великоросами) український патріотичний рух позбувся згаданої лояльності, а проте не позбувся іманентної, генеалогічно обумовленої антипольськості. Її подоланню, зрозуміло, не сприяло ані подальше домінування польської шляхти над українським селянством на Правобережжі, Волині та в Галичині, ані, тим більше, дискримінаційна політика Другої Речі Посполитої щодо українців у міжвоєнний період. «Епоха націоналізму», як охрестив XIX століття Ганс Коен, накинула анахронічні національні категорії на події XVI-XVII століть, інтерпретуючи станові й релігійні конфлікти на території України як «польсько-українські». Антиісторична інтерпретація домодерних подій у модерних категоріях переважає, на жаль, і досі, підживлюючи ресентименти з обох боків і, що гірше, затираючи існування Речі Посполитої як певної цілісності, у якій було вдосталь місця не лише для конфліктів, а й для різноманітної співпраці та взаємодії.