Як наслідок, навіть сьогодні мало хто в Україні усвідомлює, що Гетьманщина була інституційним продовженням Речі Посполитої, від якої після козацьких війн вона відокремилася, а проте зберегла фактично ту саму адміністративну, фіскальну, правову й освітню систему. Мало хто в Києві нині знає, що до першої третини XIX століття це переважно російськомовне (на сьогоднішній день) місто розмовляло переважно по-польськи (а також, звісно, по-українськи й на ідиш) і що перші росіяни з’явилися тут як постійні мешканці допіру в кінці XVIII століття. Взагалі, в українському суспільстві є певна нехіть і певна боязнь визнати польські впливи. Нехіть походить з імперської спадщини і проросійських орієнтацій значної частини населення. А боязнь — зі слабкості проукраїнської частини населення та його непевності у власних силах.
І сьогодні різні політичні групи підживлюють в Україні антипольські ресентименти. На сході це роблять так звані «ліві», зорієнтовані на традиційні імперські наративи і на нинішні неприхильні до Польщі (й Заходу загалом) російські масмедїї. А на заході України їх плекають так звані «праві», що апелюють до ще живої тут пам’яті про приниження й упослідження.
Попри все це, в українських масмедіях переважає загалом позитивний образ Польщі, — що насамперед є, звичайно ж, заслугою самих поляків, доволі успішних, а подеколи навіть взірцевих у здійсненні посткомуністичних реформ і активних у поширенні на схід цього свого досвіду. Почасти це також заслуга журналістів і загалом інтелектуального середовища, котре виявляє помітний (хоч і далеко не достатній) інтерес до польських подій, не марнуючи різноманітних можливостей, які їм надає польська сторона у вигляді тренінгів, стажувань, фахових обмінів, творчих конкурсів тощо. Прикметно, що й українські олігархи, попри свою виразну вторинність щодо росіян — і за менталітетом, і за культурними та політичними орієнтаціями, не підтримують однак у своїх масмедіях характерних для сусідів антипольських кампаній. Причина такої лояльності може бути цілком прозаїчною: Польща залишається чи не єдиним європейським адвокатом українського олігархічного режиму, а польські президенти — чи не єдиними західними політиками, що не цураються поки що зустрічей з остракізованим Віктором Януковичем (як і перед тим — з Леонідом Кучмою).
Соціологічні опитування підтверджують переважно позитивне ставлення українців до поляків (на відміну від переважно негативного ставлення поляків до українців, за даними CBOS). За шкалою Боґардуса, якою вимірюють соціальну дистанцію між різними групами, поляки опиняються серед найближчих до українців народів — на четвертому місці, відразу після росіян, білорусів і євреїв, тобто народів цілком звичних і беззастережно «своїх».
Віртуальний Янукович
Зрозуміло, що громадську думку формують не тільки масмедіа а й — чи не найефективніше — особистий досвід. Коли мене вперше випустили до Польщі — навесні 1989 року — я бачив брудні вулиці, порожні крамниці і спекулянтів, які купували совєтські рублі за вищою, ніж у банку ціною. Все це було частиною того самого світу, тої самої безнадійної совєтської цивілізації. Тепер я бачу різницю скрізь — у поїзді, де польські провідники поводяться ввічливо, а українські — як завжди, по-совєтськи; у кав’ярнях і крамницях, де обслуга дбає насамперед про клієнтову зручність, а не свою власну; і, зрештою, в установах — до такої міри, що навіть не мушу зазирати до соціологічних опитувань, аби знати, що абсолютна більшість поляків довіряє сьогодні своїм урядовцям, судам, поліції, — на відміну від в України, де всім державним інституціям довіряє щонайбільше кільканадцять відсотків громадян.