Лія Ґрінфелд (Liah Greenfeld) у гарній книзі «Націоналізм: п’ять шляхів до модерності» простежує еволюцію терміну «нація» від Давнього Риму, де воно, власне, виникло, й до наших днів. Латинське natio — народження, походження, рід (від nasci — народжуватися) — вживали насамперед щодо груп чужинців, що прибували до Риму з тої чи тої місцевості як такі собі «заробітчани», «лімітники» і не мали тих самих прав, що римляни. В середньовічних університетах цією категорією описували групи студентів із різних країв (не конкретних, а досить довільно згрупованих за географічною чи мовною ознакою; ця бюрократична категоризація мала суто прикладний і тимчасовий характер і жодною мірою не впливала на формування якоїсь сталої спільної ідентичності поза межами університету у студентів, скажімо, з Італії, Франції та Іспанії, записаних у Парижі під спільною рубрикою «l’honorable nation de France», чи студентів з Англії та Німеччини, зареєстрованих як «lа constante nation de Germanie»). Але оскільки ці студентські спільноти функціонували як товариства взаємодопомоги, а також брали участь у загальноуніверситетських диспутах, то термін natio почав вказувати не лише на регіон спільного походження, а й на певну спільну позицію та діяльність.
У цьому значенні — як спільнота, об’єднана поглядами, — термін «нація» був застосований до учасників еклезіастичних дискусій на церковних соборах, у яких представники університетів брали активну участь. А що серед учасників були також представники світської та церковної влади, термін «нація» почав позначати політичну, культурну, а згодом і соціальну еліту. Дія Ґрінфелд вважає цю зміну фундаментальною: приналежність студентів до тої чи тої «нації» була тимчасовою і мала суто практичний характер; натомість приналежність учасників церковних соборів до певної «нації» закріплювала за ними високий статус також поза межами собору, надаючи тій приналежності ще й характеру символічного.
Відтак «нацією» стає вся еліта — спершу в Англії, згодом — через дифузію ідей та поглядів — і в інших країнах. Європейські просвітники поступово поширюють поняття нації з аристократії на інші стани, а Французька революція утверджує саме таку, егалітарну націю як головного суверена, носія всіх прав і свобод.
Цей процес егалітаризації не був легким і простолінійним: досить поглянути хоч би на класичну «Історію Русів» (1818) — один із наріжних каменів майбутнього українського проекту, — аби пересвідчитися, що для її автора русько-українська нація — це нація насамперед козацьких старшин та їхніх нащадків, але аж ніяк не селянського простолюду, до якого шляхетський автор ставиться досить зневажливо. Мусило минути ще кілька десятиліть, аби з’явились кирило-мефодіївці з їхньою егалітарною «Книгою буття українського народу» та пристрасним Шевченковим прагненням «возвеличити отих малих рабів німих» — «і мертвих, і живих, і ненароджених», — аби український проект зі станово-елітарного став насправді національним.
Утім, усвідомлення нації як усього населення — це лише перша частина проекту. Друга і, як здається, значно складніша частина — це засвоєння простої на позір ідеї не лише інтелектуалами, а й самим населенням. Перетворення селян на французів, як описує це в однойменній книзі («Peasants into Frenchmen») Юджин Вебер, тривало понад століття. Перетворення селян на українців не завершилося й досі. Ось уже двадцять років [2013] соціологічні дослідження стабільно показують, що третина населення ототожнює себе насамперед зі своїм містом, селом або регіоном. І лише трохи більше половини — з Україною як нацією, в етнічному сенсі чи громадянському.
Майже 90 років тому блискучий український сатирик Остап Вишня описував вигаданий ним народ «чухраїнців» так: «А як, бува, запитають їх: “А якої ви, лорди, нації?” — вони почухають потилицю і відказують: “А хто його зна… Передріївські ми, православні”…»
Сьогоднішні «чухраїнці», завдяки телебаченню, безумовно, знають, що таке «Україна» і навіть що таке «гімн», а проте термін «нація» залишається для них і надалі занадто абстрактним, а «держава» — занадто чужою й дисфункціональною, аби в них могло виникнути непоборне бажання з тою державою чи тою нацією ототожнитися.