Специфічний підхід московських «товаришів» до розв’язування внутрішньоукраїнських конфліктів влучно відображений у спогадах Андрея Іларіонова про, так би мовити, «робочу зустріч» українського президента з російським під час Помаранчевої революції.
«Кучма прилетал в Москву на переговоры с Путиным. Встреча была в аэропорту, полчаса они там поговорили — и все. И когда Путин уговаривал Кучму использовать силу против “оранжевой революции”, Кучма, упорно глядя в потолок или рассматривая шнурки на своих ботинках, постоянно повторял: “Владимир Владимирович, вы не понимаете — Украина стала другой”. “Подождите, мы же с вами договаривались!…”. А Кучма говорит: “Украина стала другой”. В итоге, Кучма не дал согласия на использование силы».
Що відповідає московському побратимові у подібних розмовах Віктор Янукович — ми можемо тільки здогадуватися. Але знаючи вже чимало про його дотеперішню діяльність, а також про його середовище — так звану «Сім’ю» та про їхню специфічну політичну, бізнесову і всяку іншу культуру, не варто мати оптимістичних ілюзій. Ми можемо, звісно, сподіватися на краще, але не зайве при тому бути готовими і до найгіршого.
4.
Західне посередництво, яке відіграло важливу роль у переговорах між владою й опозицією дев’ять років тому [2004], навряд чи здатне відіграти таку роль тепер [2013]. По-перше, тому що Кучмі йшлося насамперед про почесну капітуляцію і надійні гарантії, тимчасом як Януковичу — про збереження влади і то будь-якою ціною. По-друге, тому що Кучма, попри всі свої вади, мав таки певні амбіції «державотворця», яких Янукович через особливості виховання та інтелекту явно не має. І по-третє, в оточенні Кучми були адекватні люди, які розуміли фатальні наслідки застосування сили і для країни, і для президента, і, звісно, для них самих. В оточенні Януковича, схоже, таких людей немає, а якщо і є, то працюють явно не на нього.
Захід може відіграти посередницьку роль лише за однієї умови: якщо пошле чинній владі серйозний сигнал (не словом, а ділом), що санкції — це реальна річ, а не страшилка для лохів. Заборони на в’їзд до ЄС для якого-небудь Захарченка було би цілком достатньо, аби всі інші відчули, що у Брюсселі сидять серйозні пацани, а не «котята», яких можна безконечно розводити. Серйозніші переслідування, зокрема за прання брудних грошей, виглядають проблематичніше, оскільки передбачають оприявнення у судах певної конфіденційної інформації, котрою західні фінансові розвідки, звісно ж, володіють, проте воліють без крайньої потреби не оприявнювати. Причина проста: оприявнення наражає їхніх інформаторів на викриття, тимчасом як вони значно потрібніш! західним урядам для відстежування грошей Аль-Каїди, аніж якого-небудь Курченка чи молодшого Азарова.
Це не означає, що таких санкцій не буде пізніше: Захід (особливо Америка) досить довго розмахується, але б’є боляче. Проте поки що українці мусять покладатися головним чином на себе. Це не додає їм шансів, але додає гідності. Ось уже вдруге за дев ять років вони виходять на свій Майдан — не за хліб, не за вищі зарплати, і навіть не за популістського лідера, а за право жити по-людськи, «як у Європі».
«Чи був би готовий хоч хтось на світі підставити лоба під поліцейські кийки заради торговельної угоди зі Сполученими Штатами?» — саркастично запитує своїх читачів у New York
Review of Books Тімоті Снайдер, розуміючи, звісно, що українці стоять на Майдані зовсім не за торговельну угоду з Євросоюзом, і навіть не за Асоціацію, а насамперед за все те, що Угода для них символізує — надію на «вільне життя у вільній країні».
Ось уже 22 роки всі українські уряди методично, один за одним, позбавляють українців цієї надії. Найбільшим шоком була, безумовно, поразка «помаранчевого» проекту — порівняльна хіба що з катастрофою і розчаруваннями перших років незалежності, у яку інвестувало свої надії понад 90% громадян. Ця остання поразка обернулась подвійною — приходом до влади Віктора Януковича та його «партії», котра швидко прибрала до рук усі інституції, передусім силові та фінансові, знищила залишки незалежного судівництва, акумулювала колосальні ресурси через вибагливі корупційні схеми і розгорнула масштабний наступ на громадянське суспільство, на дрібний і середній бізнес, на індивудуальні права і свободи.