Біліґ дотепно асоціює войовничий націоналізм із прапором, що майорить у руках збудженої юрби й привертає загальну увагу, — на відміну від прапора «банального націоналізму», що непримітно висить собі на будинку пошти. Войовничий націоналізм — це націоналізм спільноти, яка бореться проти реального чи уявного порушення своїх прав. Натомість банальний націоналізм притаманний спільноті, яка цілком задоволена своїм становищем; вона ні за що не бореться, хіба що, у разі потреби, — за збереження наявного статусу-кво, себто своєї традиційної до-мінації та звичних привілеїв. Банальний націоналізм переважно латентний; за певних обставин, однак, він може стати дуже навіть войовничим — досить згадати Америку після терактів 11 вересня 2001 року.
Але що спонукає мільйони людей ототожнювати себе з тою чи тою національною спільнотою і чому саме з національною?
Адже були часи — якихось кілька століть тому, — коли національна (чи, радше, етнічна) ідентичність не відігравала істотної ролі; властиво, й сьогодні для декого вона не настільки важлива, як ідентичність конфесійна (мусульманська «умма», наприклад) чи, скажімо, класова («пролетаріат» в уяві комуністів). А все ж — релігійна ідентичність середніх віків поступилася місцем світській релігії — націоналізмові, а класова ідентичність, усупереч Марксовим передбаченням, так і не подолала ідентичності національної, — в чому й самі марксисти, зрештою, пересвідчилися під час Першої світової війни, коли пролетарі охочіше ототожнювали себе з власною, себто національною буржуазією, аніж із такими самими пролетарями до другий бік фронту.
Отож звідки цей ентузіазм? Чому люди — цілком притомні й раціональні — готові віддати здоров’я і навіть життя, покласти «тіло і душу» (як співає наш інфантильний гімн) за абстракцію, звану «народом»? Адже той конкретний народ, із яким ми стикаємось у повсякденні, — на вулицях, в установах, у переповненому міському транспорті, — це всього лиш юрба, яка здебільшого не викликає в нас якихось особливо позитивних емоцій. То що ж перетворює в нашій уяві цю банальну юрбу на ідеальний «народ», носія всіх можливих чеснот, об’єкт поклоніння, оспівування й самопожертви?
Тут є дві відповіді, які, зрештою, не заперечують одна одну, а радше доповнюють.
Перша відповідь — це потреба солідарності і безпеки, суто практичне прагнення покластися на «своїх» (рід, клан, плем’я) перед різноманітними зовнішніми загрозами і внутрішніми викликами. В цьому сенсі «нація» — це велика родина, а національна ідентичність — така собі екстраполяція архаїчного племінного зв’язку на абстрактну спільноту в новочасному світі, що розширився раптом далеко за межі рідного селища.
Друга відповідь — це страх смерті й потреба вічності, бодай символічної. У домодерні часи цю потребу задовольняла релігія; за нової доби секуляризація витворила екзистенційну пустку, яку, власне, й заповнив націоналізм. Це світська релігія, що має свої, громадянські, обряди та ритуали й свою віру у символічне безсмертя через метафізичну причетність до «нації» — понад особової сутності, яка існувала до твого народження и існува тиме після фізичного зникнення.
«Чухраїнці», які окреслюють себе у фейлетоні Остапа Вишні як «передріївські» і «православні», не потребують національної ідентичності, бо свої практичні потреби в солідарності і безпе ці вони реалізовують у межах «племені» (села Передрїїнка), а їх ні метафізичні потреби цілком задовольняє традиційна релігія. У принципі, таку ідентичність можна зберігати й у ширшому світі, але там вона неминуче улягає ерозії, себто модернізації. Вона, простіше кажучи, націоналізується — «чухраїнці» стають українцями, або ж росіянами, або ж, як це було впродовж майже цілого XX століття, гомосовєтікусами.