Якось гуляючи Музеєм модерного мистецтва в Стокгольмі, я помітив старшу жінку з 12-літньою дівчинкою, — можливо, бабусю з онукою, — котрі так само неквапно ходили напівпорожніми залами й балакали по-російськи. Нічого в тім дивного не було, росіян скрізь багато, лише залізна завіса перешкоджала нам усвідомити значно раніше, що кожен четвертий чи п’ятий житель європейського континенту — росіянин. Але в останньому залі я почув раптом, як бабуся, схилившися до скульптури Архипенка, обурено каже онуці: «Что они написали?!.. Какой же он русский?!.. Он же наш! И Малевич! — вона кинула поглядом далі по залу. — И Экстер!..»
Я не знаю, чи це закордон так впливає на ідентичність моїх співвітчизників, відіграючи, у певному сенсі, роль колективного американського дядечка, а чи це вже сама Україна стає постколоніальною й постмодерною, оминаючи якимсь дивом неприємні проблеми деколонізації та модернізації. Але я знаю, що реальне життя завжди багатше за всі наші схеми, моделі і класифікації. А тому легко можу собі уявити майбутнє, де нашу ідентичність визначатиме вже не релігія, не мова й не національність, а тип комп’ютерного опрограмування чи регістр телепатичного зв’язку.
У таких ситуаціях я завжди згадую іронічного Борхеса, а точніше — вигадану (скоріш за все) ним китайську енциклопедію «Небесна імперія благодатних знань», де всіх тварин поділено на: а) належних Імператорові; б) набальзамованих; в) приручених; г) малюків; ґ) сирен; д) казкових; е) окремих собак; є) включених у цю класифікацію; ж) що гасають, як очманілі; з) незліченних; и) намальованих щонайтоншим пензлем із верблюдячої шерсті; і) інших; ї) котрі розбили квіткову вазу; й) схожих здаля на мух.
Так він пародіює наше намагання все класифікувати, розкласти по шухлядах, вишикувати в ієрархії. «Вочевидь, не існує класифікації світу, яка б не була довільною і проблематичною, — підсумовує він, — Причина вельми проста: ми не знаємо, що таке світ… А проте неможливість збагнути божественну схему світу не відохочує нас від будування наших, людських схем, хоч ми й розуміємо, що вони — тимчасові».
2013
Уявні стіни, віртуальні мости
1.
Єдиний міст, який мені випало бачити у дитинстві, перетинав річку Стир, відокремлюючи місто Луцьк, де я нібито народився, від села Рованці, де я проводив у діда з бабою шкільні канікули. То був залізничний міст, закритий для пішоходів. Лише військові з невеличкого гарнізону обабіч могли на нього заходити, та ще подеколи залізничники під суворим наглядом тих-таки військових.
Уся довколишня територія була обгороджена колючим дротом, а при самому мості височіла вартова вежа. Це, втім, не заважало нам, дітлахам, проникати на заборонену територію — на щастя, не заміновану — у пошуках ожини, аґрусу чи затишного місця серед кущів для рибалки. Місто було зовсім поруч, на другому березі річки, але щоб потрапити до нього, треба було пройти трохи вниз за течією до порома. Або, якщо взимку, — перейти по льоду. Проблеми з’являлися пізньої осені, коли ріка бралась кригою, ще надто тонкою, щоб по ній ходити, але вже досить цупкою, щоб заблокувати пором. Те саме було й навесні. Селяни на кілька тижнів опинялися майже цілком ізольованими від світу. У критичному випадку вони, звісно, могли пройти ще далі за течією до автомобільного мосту. Але автомобілів ніхто не мав, тож це мав бути справді критичний випадок, щоб теліпатися десять кілометрів по багнюці до лікарні чи пошти.
Цікаво, що я ніколи не чув нарікань з приводу неприступного для пішоходів залізничного мосту. Він височів у всіх на виду і місто за ним виглядало напрочуд легкодосяжним і особливо привабливим. Та ніхто чомусь про цей найкоротший шлях навіть не мріяв. Міст, здавалося, був замкнений не лише для людей, а й для їхніх думок. Для реальних мандрів і для уявних.