Припускаю, що й росіяни у цих уявленнях та оцінюваннях такі самі фіктивні; фіктивні в них і західні українці, яких середньоукраїнська свідомість ставить («за характером, звичаями, традиціями») в один ряд з іноземцями. Це не конче означає, що росіяни чи білоруси — «хороші», а західні українці — «погані». Це означає лише, що одні з них — «наші» (навіть якщо погані); а другі — «чужі» (навіть якщо хороші). Ми можемо скільки завгодно кепкувати з цієї інфантильної, міфологічної свідомості, а проте саме вона визначає поведінку мільйонів людей, і в цьому сенсі вона є вагомішою за ту реальність, яка видається нам об’єктивною. І ті бар’єри, які вона вибудовує — між різними групами. між регіонами, між Україною й світом, — не так просто здолати, беручи до уваги живучість міфа і його засадничий імунітет до будь-яких фактів та логічних аргументів.
Не так давно (у 2016-му) соціологи з Центру ім. Разумкова повторили своє опитування десятилітньої давності, щоправда, дещо змінивши його параметри. Цим вони фактично унеможливили пряме порівняння нових результатів із попередніми й істотно ускладнили зокрема з’ясування впливу Євромайдану й неоголошеної російсько-української війни на суб’єктивне сприйняття українцями міжгрупових/міжрегіональних відмінностей у своїй країні. Проте принаймні одна особливість з опитування 2006 року простежується і в результатах нового: росіяни й надалі (попри військову агресію) залишаються для більшості українців головними «нашими», в одному ряду з жителями центральної, східної та південної України, а галичани й надалі залишаються головними «чужими», в одному ряду з громадянами Євросоюзу.
Попри відсутність у цьому новому дослідженні запитання про білорусів, можна з певністю стверджувати, що українці в основній своїй масі й надалі ідентифікують себе з уявною православно-східнослов’янською спільнотою «наших» і зараховують до «чужих» усіх, хто за своїми «традиціями і поглядами» до тої спільноти не вписується. В цьому сенсі «дві України» — це дві спільноти, одна з яких рішуче не визнає своїми так званих «наших», а інша — ніяк не може з тими «нашими» розпрощатися.
3.
У романі «Міст через річку Квай» (1952) П’єра Буля та пізнішому (1957) фільмі за його мотивами британський підполковник Нікол-сон споруджує міст, котрий у кінцевому підсумку обертається стіною — між ним і його співвітчизниками, між його моральними переконаннями та вимогами воєнного часу, між професійною гордістю і патріотичним обов’язком. Вигадана історія розгортається в реальних обставинах — на будівництві Бірманської залізниці, яка мала з’єднати в 1943 році Рангун і Куала-Лумпур. Ніколсон — один із багатьох полонених, яких японці змушують працювати на будівництві. Він проявляє себе у фільмі як чесна й відважна людина, з високою гідністю та міцними засадами. А проте він колаборує з ворогом і, як старший офіцер, спонукає своїх підлеглих працювати чесно й ефективно, не допускаючи ні активного, ні пасивного саботажу. Він не керується особистими інтересами; він щиро вірить, що війна рано чи пізно закінчиться, а міст залишиться — і служитиме людям. Він переконаний, що британські полонені тільки так і можуть довести свою перевагу над японцями — кращою працею і вищим умінням. Насамкінець він намагається врятувати щойно збудований міст від своїх співвітчизиків, котрі хочуть висадити його в повітря. І платить життям за свою перверсивну фахову гордість і хворобливий перфекціонізм.
В останні роки я згадую той сюжет щоразу, коли добросерді колеги на Заході закликають мене прокладати мости до російських друзів, а не відгороджуватися від них стінами. Потисніть руки, кажуть вони, адже у вас стільки спільного. Продовжуйте діалог. Бо ж війна рано чи пізно закінчиться, а переклади лишаться, пісні і музика теж; не варт жертвувати дружніми і родинними узами через минущі і загалом дрібні суперечки.