Мої співвітчизники зазнавали цього прополіскування мізків протягом століть і багато хто з них інтерналізував ці міфи тою чи тою мірою. Захід також приклався до творення цих стереотипів — не лише досить суперечливою, скажімо так, історією своїх стосунків зі Сходом, а й сьогоднішньою зверхньо-поблажливою або й відверто зневажливою позицією. Для багатьох із нас навіть короткого спілкування із західними прикордонниками чи працівниками консульств буває досить, аби помітно охолонути у своєму наївному і ніколи не відвзаємненому західництві.
Але я розумію також, що супротивне почуття — ресентименту й образи на весь світ, який нас весь час ігнорує й недооцінює і який нам постійно щось винен, — є самопринизливим і в кінцевому підсумку саморуйнівним.
Наприкінці XIX століття, коли шанси українського проекту були ще примарнішими, як нині, а Російська імперія була майже такою самою агресивною й репресивною, один український письменник написав своєму колезі знаменні рядки: «Годі вже плакати та нарікати, що нас б’ють. Мало кого б’ють у цьому світі! Світ співчуває не тим, кого б’ють, а тим, котрі відбиваються».
2.
Недавня українська революція і, як відповідь на неї, вторгнення російських військ поставили знов на порядок денний складне й дискусійне питання про втручання Заходу у світові події — його масштаб, глибину, своєчасність і послідовність, вибірковий характер, шляхи легітимізації. У найзагальніших термінах ідеться про цінності й інтереси, мораль і геополітику. Суперечність між цими категоріями випливає з давно усвідомленої неможливості безкомпромісно поєднати прекраснодуху теорію з повсякденною практикою, ідеали — з реальністю. Захід може собі дозволити бомбувати Белград, щоб зупнити геноцид у Косово, проте не може бомбувати Москву, щоб зупинити геноцид у Чечні. Сполучені Штати можуть використати свої збройні сили, щоб звільнити Кувейт з-під іракської окупації, проте не можуть так само звільнити Тибет з-під окупації китайської. Міжнародна політика — царина прагматизму; кожен крок визначають тут не так принципи, як калькуляція потенційних зисків і втрат. А що межа між тверезим розрахунком і холоднокровним цинізмом є досить хиткою, завжди виникає спокуса трохи її посунути, переступити, перетлумачити на свою користь.
Кожен із нас може легко себе поставити в ситуацію подібного морального вибору, уявивши, наприклад, скільки людей на планеті помирає від голоду саме в ту мить, коли ми розкошуємо в ресторані дорогими й навряд чи для нас життєво необхідними стравами. Або — скільком людям не вистачає найпростіших медикаментів у той час, як ми купуємо дорогі авта чи інші «статусні» речі — коштовні символи нашого марнославства й комплексу меншовартості. Здебільшого ми уникаємо цих неприємних питань, знаходячи безліч відмовок і виправдань своїй моральній нечулості. «Всім не допоможеш», — кажемо ми. — «Довкола повно шахраїв», «Ніколи не знаєш, що зроблять із твоїми пожертвами», «Я не зобов’язаний дбати про ледарів», «Мені потрібен певний комфорт, я маю право», — це лише кілька з-поміж багатьох аргументів, якими ми розгрішуємо себе, даючи зрозуміти — цілком резонно, — що ми звичайнісінькі люди, а не святі — як Будда, Христос чи Франциск Асизький.
Кожна дія справді вимагає тверезого розрахунку. Якщо її кошти відносно низькі (як у «Бурі в пустелі»), а потенційні зиски високі (мільйони барелів нафти), вибір легкий: цінності й інтереси великою мірою збігаються. Якщо ж кошти явно високі, а зиски сумнівні, невтручання буде найімовірнішою реакцією: ніхто не захоче вмирати за Ґданськ чи за «далеку країну, про яку ми мало що знаємо» (як Невіл Чемберлен висловився 1938 року про окуповану Гітлером Чехословаччину).