Уявлення про пекельність такого стану дає остання (властиво, єдина після 1972 р.) поема Григорія Чубая «Говорити, мовчати і говорити знову». Я особисто ніколи не міг її слухати без мурашок по шкірі і, гадаю, багато хто мав подібне відчуття. Поза сумнівом, це один із найвидатніших творів української літератури, але це також унікальний людський документ — вражаюча естетична перемога поета над долею, попри фатальну етичну (суто людську) поразку.
Після 1973 року наші шляхи поступово розходяться: Олега й Ореста забирають до війська, я виїжджаю на два роки в Карпати будувати залізницю, Роман Кісь, рятуючись від арешту, втікає на кілька років аж на Чукотку в етнографічну експедицію, Стах Смирнов і Володя Онищенко перебираються до Києва. Григорій зближується з політично «нейтральнішими» російськими та єврейськими інтелектуалами, вступає на заочне відділення московського Літінституту, обростає новими друзями, однак елемент пиття і втечі, здається, переважає в цих новонабутих взаєминах.
Ми іноді бачимось, навіть подеколи відвідуємо одне одного, але іскри правдивої близькості не виникає, — все це більш схоже на зустріч підстаркуватих друзів дитинства, які насилу згадують імена одне одного, імітуючи захват і зворушення.
Коли навесні 1982 року Грицько сказав, що йому погано, я, каюсь, подумав, що він знов переборщує, граючи нову роль — протилежну до попередньої, в якій він стверджував, що все гаразд, що він той самий і що йому добре. Та невдовзі, йдучи на працю в Музей атеїзму, я зустрів на вулиці Руській Галю, котра розпачливо мовила: «Грицько помирає». Він був у лікарні, у нього відмовляли нирки, а я все ще думав, що це можна поправити, зробити якусь операцію, щось відновити й щось підлікувати. Через кілька днів Грицько помер — з іронії долі я довідався про це по телефону в тому самому помешканні на Кавалерійській, де десятьма роками раніше почув про його арешт. Коло замкнулося, дві події фактично виявились однією.
На Погулянці в день похорону я зустрів Лишегу, котрий сказав. «Ти знаєш, він мовби усміхається, мовби кепкує з нас, — мовляв: а я таки втік!»
Грицько справді мав трохи задерту верхню губу, схожу на «заячу», і тому дуже часто здавалося, що він у глибині душі з усього іронізує.
1999
П’ять пісень про Лишегу
1.
Востаннє ми бачилися 4 грудня 2014 року на похоронах Євгена Сверстюка. Ми зустрілися поглядами у заюрмленому фоє Будинку вчителя, я кивнув на знак привітання, він сумовито кивнув у відповідь. Sic transit. Ми обоє, звісно, й не припускали, що то була наша остання зустріч.
Через два тижні зателефонувала Олегова Наталка і розпачливо повідомила, що він у лікарні, у важкому стані, з доволі рідкісним як на теперішній час діагнозом «занедбана пневмонія». Майже всі ми хворіли на пневмонію, проте мало хто уявляв, що від неї можна померти. Якщо занедбувати.
У цьому занедбуванні, однак, — весь Олег. Із його засадничою неувагою до побуту, до рутини, до так званої слави і визнання, до «здорового глузду», до загальновизнаного і загальноприйнятого, до формального і регламентованого. Показово, що він за життя так і не написав жодного римованого вірша, хоч, безумовно, міг би.* (Властиво, одного вірша він таки написав — ще у студентські роки, на прохання Віктора Морозова, для його пісні. Називався він «Свята дівчина», проте на платівці «Арніки» назву довелося змінити — дівчина зі «святої» зробилася, на догоду совєтським цензорам, «впертою».) Це було, в його розумінні, занадто штучно, силувано, фальшиво. Поезія мала бути для нього максимально природною, максимально наближеною до розмовної мови, — без красивостей, без метафор. Як глина, як дерево, яким він дедалі більш віддавався, захоплюючись скульптурою. Як річка, камінь чи дикі звірі, які лиш на мить відкриваються нашому поглядові, перш ніж щезнути у своєму, неприступному для нас, світі.
17 грудня я не поїхав до Олега в лікарню (поїхала дружина), я ж подався у Могилянку на церемонію вручення премії Юрія Шевельова, якою мав верховодити як голова журі. Того року лауреатом мав стати Кость Москалець; церемонія посувалася звичним трибом: ми представляли одного за одним трьох фіналістів, вони зачитували фрагменти своїх речей, аж раптом у залі підвівся Леонід Фінберг і повідомив, що пів години тому помер Олег Лишега. Всі були приголомшені, хвилина мовчання розтяглася до безконечності. Олег був людиною простору, але не часу, і в цьому сенсі видавався вічним.