Потім був похорон у його рідній Тисмениці: будинок, де я бував і раніше, майже незмінний за сорок років, річечка, знана з Олегових віршів, сумні друзі та родичі, засніжений цвинтар, пронизливий холод, загальне відчуття необлаштованості й незатишності. Релігійних людей серед нас майже не було, сам Олег теж, наскільки я знаю, не сповідував якоїсь формалізованої релігії. Був стихійним, я б сказав, пантеїстом, у дусі свого улюбленого Д.Г. Лоренса чи Ясунарі Кавабати. Ритуал був достатньо рутинним, без сподіваної у таких прощаннях сакральності. Сюди більше би пасувало, припускаю, буддійське вогнище.
Легкий подих сакрального я відчув пізніше — навесні 2018-го, оглядаючи виставку Олегових мистецьких робіт у Галереї ART 14 у Михайлівському провулку. Як і у віршах, він переходив тут із реального простору в символічний, де час остаточно втрачає своє панування.
2.
Ми познайомились восени чи взимку 1970-го у Грицька Чубая. Я, студент-першокурсник, був неофітом у їхньому більш-менш сформованому на той час товаристві, яке спонтанно збиралося, чи, як кажуть тепер, тусувалося у Грицька, тобто у Галі — в чималому двоповерховому «особняку» її батьків, де молоде подружжя з новонародженим сином Тарасом мало власну кімнату. Простір явно був замалим для світських раутів, проте достатнім для дружніх зустрічей і розмов «за чаркою чаю» — як не в самій кімнаті, то поруч у крихітній кухоньці.
Я не пригадую, хто ще був того вечора у Грицька, коли він оголосив, що зараз прийде Лишега і прочитає якусь нову річ. Олег не був cool, виглядав провінційним і, як мені тоді видавалося, негарним, закомплексованим, — у потертому светрі, з потупленим поглядом, кічуватим переднім залізним зубом і незмінно меланхолійним виразом обличчя. Ми всі жили досить бідно у ті часи, але кожен як міг підкреслював власну богемність — чи то пишною бородою, як Володимир Онищенко, чи круглими окулярами, як Роман Кісь, чи військовим френчем, як Орест Яворський, чи шовковою хустинкою на шиї, як Грицько. Олег тим часом завжди відзначався певною бомжуватістю, яка одних відштовхувала, натомість інших приваблювала — викликала бажання допомогти, зодягти, обігріти, нагодувати. Галя якось влучно окреслила цей його імідж польською приказкою «obraz n^dzy і rozpaczu», — окреслила без злостивості, навпаки — добродушно, з любов’ю. Хтось так само дотепно з подібного приводу зауважив, що Лишега — це не прізвище, а певне поняття — як нечуй, небельмес, неборак, нетяга, лишега. Його справді любили всі — як дорослу дитину.
Того вечора він, здається, приїхав із дому, з Тисмениці. В кожнім разі, був чимось збентежений, чи пригнічений, чи просто втомлений. І вірш, якого він прочитав, видавався теж
депресивним. Хаотичні асоціації, фрагментарні образи, потік свідомості. Холод і темрява, вокзальний скрегіт заліза, втеча і переслідування. «Вони били чимсь важким, заштовхуючи під колеса». То була єдина фраза, яка засіла мені у пам’яті з тої химерної, ні на що не схожої поезії.
Ми жили майже поруч: він — в одному з університетських гуртожитків на Пасічній, безуспішно перейменованій советами у проспект Ленінського Комсомолу, я — на невеликій бічній вуличці, що відгалужувалась від того проспекту на самому його початку і називалася тоді Кавалерійською. У добру погоду ми могли добиратися від Грицька з Погулянки додому пішки — повз Личаківський цвинтар і стадіон Інституту фізкультури, або ж — трохи довшим для мене шляхом — по другий бік Ботанічного саду. Так само часто ми поверталися разом додому трамваєм із міста з різних імпрез, які теж зазвичай не обходилися без Грицька та інших друзів. Ми вчащали на виставки і вистави, на концерти і фільми; добрих речей тоді допускалося небагато, тож відстежити все більш-менш вартісне було не так уже й складно.
По дорозі ми мали достатньо часу обмінятися враженнями, і я досить швидко відкрив у цьому непримітному хлопцеві глибокого й мудрого співрозмовника. Як і Грицько, він ніколи не сперечався — то була ідеальна, як я тепер розумію, постава для Вчителя; проте Грицько був холериком, з нього перла енергія, він був вродженим лідером, харизматиком, альфа-самцем, і незгоду завжди вмів виразити дошкульною фразою, нищівним коментарем, саркастичним зауваженням. Олег натомість лиш поблажливо посміхався — і коли я наївно доводив, що Симоненко — сильніший поет за Драча й Вінграновського, і коли наполягав, що Гемінґвей — куди кращий від зануди Фолкнера, і коли стверджував, що марксистське визначення свободи як усвідомленої необхідності не таке вже й безглузде, — якщо тільки його не візьмуть на озброєння демагоги.