Він не мав Грицькової ерудиції, його взагалі не цікавила кількість прочитаного чи побаченого; припускаю, що він узагалі не прочитав за життя більше, ніж кільканадцять чи, може, кілька десятків книжок, а проте все прочитане було саме його — у найглибшому і найсокровеннішому значенні того слова: він проникав у текст і зживався з ним, освоював і присвоював; він довіряв своїй інтуїції, непомильно знаходячи саме те, що найбільш відповідало його зацікавленням, його потребам, його мистецькому анімусу. Приблизно так дикі звірі непомильно знаходять рослини, потрібні їм для лікування чи відвітамінення.
Олег був мінімалістом — що в житті, що у творчості. Пригадую, як він носився з польською книгою про Ґротовського — з докладним описом його вистави Apocalypsis cum figuris та численними фотографіями; як захоплювався щойно опублікованим тоді в СССР Кавабатою і «Криком і шалом» Фолкнера; як носився з томиком Еліста, з віршами Лоренса, Карлоса Вільямса й Роберта Фроста, з давньокитайською поезією і японською графікою, з італійськими герметиками та двомовною (польсько-англійською) книжкою Сильвії Плат, із якої врешті переклав зо два десятки віршів.
Маю враження, що в мистецтві його найбільше цікавило слово, очищене від мистецтва, — слово, звільнене від прикрас і культурних опосередкувань, максимально наближене до предметів чи явищ, які воно позначає. Слово «камінь» мусило стати тотожним самому каменю, слово «річка» мусило стати правдивою річкою. Звідси, припускаю, його пізніший інтерес до різьблення, до дерева й глини, до матеріалу куди автентичнішого, ніж слово, хоч би як воно було очищене від метафоричних нашарувань. Не знаю, чи Олег писав щось в останні роки життя, але думаю, що його невідступне прагнення автентичності рано чи пізно мусило б увінчатися мовчанням.
3.
1970-1971 роки були, здається, найщасливішими у нашій богемній юності чи, принаймні, найбезтурботнішими. Ми втішалися чистою творчістю, незатьмареною думками про друк та офіційне визнання, й насолоджувались відчуттям ліктя, плеча, простої присутності поруч братів по розуму, з якими можна обговорити ті самі книги, подивитися ті самі фільми, послухати ту саму музику.
Ми, звісно, знали, у якому світі живемо; ми вчащали до Калинців, зналися з Михайлом Осадчим і Вячеславом Чорноволом; почитували отриманий від них самвидав і обговорювали драконівський вирок їхньому колезі Валентинові Морозу, — вирок, який недзвозначно вказував, що «лагідних» термінів, як у 1960-ті, вже не буде, а буде тепер усім незгідним замість кількох років тюрми — кільканадцять.
І все ж ми наважилися скласти свій альманах, розуміючи, що він рано чи пізно потрапить у каґебістські лапи. Саме тому ми не стали включати до нього жодної політичної публіцистики, — лише «чисте мистецтво», чи, принаймні, те, що нам таким видавалося. Ми, однак, недооцінили пильності каґебешних «експертів» у цивільному: не знаходячи в альманасі явних політичних мотивів, вони віднаходили в ньому мотиви неявні. В метафоричній поемі Грицька Чубая «Марія» вони догледіли «елементи порнографії» (як приклад цитували рядок «бачу тіло її оголене у полоні освітлених звуків»); у моєму оповіданні «Неси свій німб» (де над головою скромного юрисконсульта М. з’явився одного дня не знати чому осяйний бублик) вони непомильно розпізнали «деканданс і містику»; а найкрамольнішою частиною альманаху визнали його обкладинку — літографію Володимира Онищенка з українським фольклорним орнаментом. вона, виявляється, була схожа на ті, що їх «використовували українські націоналістичні видання 20-30-х років».