Уже й не згадую, що відкопали ґебешники у вірші Олега Лишеги (нам тих «рецензій» не давали на руки, лише показували на допитах). Вірш був цілком безневинний: «Річечка… Камінь… Мати миє посуд… Кістяки з’їденої риби викидає на дно… Рибки плавають довкола неї…» — треба було мати справді неабияку фантазію, щоби відшифрувати в усіх тих текстах, а надто в оцьому, якусь потаємну крамолу.
Проте ґебістам, як я зрозумів на допитах, ішлося зовсім не про альманах, а про наші контакти з родиною Калинців, з Чорно-волом, Осадчим та іншими справжніми дисидентами. «Скриня» була лиш засобом шантажу. «Ви ж знаєте, Миколо Юрійовичу, — казав мені лагідний слідчий, — не можна жити в суспільстві і бути вільним від нього». Я знав цей марксистський трюїзм, але вперто стояв на своєму: нічого не чув, не бачив, ніякого самвидаву не отримував. Після чого заскакував другий слідчий, гупав кулаками об стіл, репетував рускім триповерховим матом і обіцяв «сгноить в Сибири».
Приблизно так само допитували й Олега, ми переповідали з ним один одному ці розмови з ґебешними «літературознавцями», прогулюючись у парку; ми так само ділилися цією інформацією і з Грицьком та Галею, з іншими найближчими друзями, — ми цілком довіряли одне одному і я переконаний досі, що ніхто з нас не дав жодних свідчень одне проти одного.
Найгірше справи склалися у Грицька: ґебісти справді мали чималеньке на нього досьє, де фігурували куди ширші, аніж у нас, контакти із дисидентами, лежали ретельно зібрані свідчення проти нього від фахових провокаторів, доповнені ще й погромницьким висновком «експертів» про антисовєтський характер поеми «Вертеп», опублікованої за кордоном. Грицька замели на «старий» Новий рік 1972-го — в один день із десятками інших людей по всій Україні, і, схоже, витягли-таки з нього на кількаденних допитах потрібні їм свідчення проти Калинців. Наскільки я знаю, ні Ірина, ні Ігор ніколи йому цього не пробачили, хоча зрозуміло, що їхній термін дуже мало залежав від його свідчень. То була радше проблема етики, ніж юриспруденції. Та найгірше, що й Грицько собі того не пробачив. І його повільна подальша смерть більше скидалась не на хворобу, а на самогубство.
Ми з Олегом були коло нього і знали про все. Ми розповідали йому про наші допити, він розповідав про свої. Можливо, дещо недоговорював, але ми розуміли, що він бовкнув зайве і тепер мучиться, бо мусить або підтвердити сказане (і підписане) на суді, або ж відмовитися і сісти з іншими дисидентами на кільканадцять років. Ми не могли йому нічого порадити і нічим допомогти. Влітку він утік на село до батьків, намагаючись по-дитячому заховатись, але ґебісти знайшли його і доправили машиною просто в суд — підтвердити дані раніше свідчення проти Ірини Калинець.
Восени дійшла черга до дрібнішої риби. Ленінська аксіома про неможливість жити в суспільстві й бути вільним від нього мусила втілитись у життя. Олегові влаштували судилище в університеті, де кожен студент мусив публічно затаврувати відщепенця. Олег на те збіговисько не пішов. За мене взялись на пів року пізніше — ймовірно, тому, що я навчався у політехніці, де фізики-математики не були настільки ідеологічно пильними, як університетські гуманітарії, і не квапились так, як їхні колеги, ентузіастично виконувати всі розпорядження КҐБ. «Правду кажучи, я тут крамоли не бачу, — простодушно сказав мій декан. — Та нема ради. Попрацюйте рік-два, а ми вас потім поновимо на заочному».
Так і сталося.
Тим часом Олега забрали до війська — у так звану «учебку» десь під Москвою. Ми листувались — не дуже часто, але ґрунтовно: листи складалися з семи-восьми аркушів — тепер так не пишуть. Із політехніки мене вигнали на пів року пізніше — із подібним формулюванням: «за дії, що ганьблять звання радянського студента» (whatever it means). Батьки з переляку (чекаючи обшуку) понищили всі мої папери. Власних рукописів мені анітрохи не шкода, зате безмірно шкода листів.
Приблизно тоді ж, у серпні 73-го, ми зважились із Галею на зухвалу витівку — провідати Олега у його військовій частині і забрати з собою на день в «увольніловку». Галя мала зіграти роль Олегової дівчини; військове начальство, за всієї своєї падлючості, ставилося до таких речей «с поніманієм». І його справді відпустили на цілу добу.