Ми перевбрали Олега в цивільне і забрали в Москву, де пів дня проблукали незнайомими вулицями, весело пересміюючись, наче підлітки, щасливі з власної винахідливості і з чудесної безконечної гри, яка зветься «життям».
4.
Того дня ми ще зайшли на вечерю до якогось бундючного ресторану на початку вулиці Горького, де замовили небувале у наших краях напівсолодке кіпрське вино і якийсь харч; нам було знову добре, як і два роки тому, мовби нікого й не виганяли з вузів, не зраджували, не судили; ми були знову побратимами-по-сестрами, однією родиною, зграєю, покотом.
Потім ми електричкою повернулися в Олегів посьолок, попросилися на нічліг до сільської хати, Галя зразу ж заснула, а ми ще довго сиділи під хатою, курили паскудні совєтські цигарки, слухали сюркотіння цикад і дивилися на зорі. Ми майже не розмовляли, бо все, що могли, вже перебалакали, а решта була зрозуміла й без слів.
Олег повернувся з війська наприкінці 1974-го, якийсь час був коло батьків у Тисмениці, але невдовзі прибився до Львова, де знайшов сякий-такий притулок у моєму новонабутому помешканні на тій же Кавалерійській. Помешкання, властиво, було старим — правдива «рудера», як кажуть львів’яни: кімната з кухнею без вигод, із водогоном на вулиці і вбиральнею в глибині подвір’я. Ми жили там з батьками майже двадцять років, поки вони сумлінно, як тисячі інших совєтських граждан, очікували у квартирній черзі на «поліпшення житлових умов». У 1974-му вони таки дочекалися, не без певних корупційних зусиль, нового помешкання на Науковій, а мені, на той час уже повнолітньому і «працюючому», лишили стару рудеру.
Володіти у 20 років власним помешканням — це неабияке щастя, але й неабиякий виклик. Особливо коли маєш багато друзів і всі вони генії, і всі радо приходять до тебе у будь-який час дня і ночі зі своїми віршами, піснями, картинами, подругами і пляшками. Ми жили дуже бідно і часто впроголодь, хоча й мусили час до часу десь підпрацьовувати («відмічати» трудову книжку), щоб не потрапити до совєтської буцегарні за «дармоїдство». На щастя, ми мали друзів і подруг, у яких завжди могли підживитися і до яких навідувалися за певним графіком — щоб не зловживати. Ми ніколи ні в кого не брали грошей, але радо приймали тарілку борщу, миску каші, канапку з сиром, чашку гербати, а якщо пощастить, то й келих домашньої наливки.
Олег був у цьому плані неперевершений: із чарівністю зубожілого аристократа він запитував знайомих по телефону, ніби зовсім між іншим, чи в них не знайдеться, бува, чашки чаю, — Галя Чубай називала це геніальним римейком класичної української приказки: «Тітонько, дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що й переночувати ніде».
Мені було, звісно, легше, бо я мав батьків на другому кінці міста, яких завжди можна було відвідати й принагідно в них перекусити, але робив я це рідко, бо за гастрономічну приємність доводилося розплачуватися душевними муками — відповідати на їхні запитання про життєві плани, яких я насправді не мав, і вислуховувати докори з приводу свого безсистемного й безалаберного життя, якого я не збирався змінювати.
Ті роки були, однак, найпродуктивнішими у моєму житті і так само, припускаю, в Олеговому. Ми жили сьогоднішнім днем, не переймаючись завтрашнім; кожен день ставав своєрідним перформенсом, мистецькою імпровізацією. Певен дух того часу, гадаю, відбився в піснях Морозова, в моїх оповіданнях, у малярстві Коха-Кауфмана-Юзефіва-Крицького-Гомзи-Шиміна — хлопців з училища імені Труша, яких запровадив до моєї робітні їхній викладач Роман Безпалків. А також, хоч як парадоксально, — в Олеговому позачасовому й понадпросторовому циклі «Зима у Тисмениці», з якого ми зробили гарну самвидавну книжечку, проілюстровану Юрком Кохом, і з віршів якої Віктор Морозов зробив кілька фантастичних пісень, зокрема й своєрідний саркастично-стоїчний гімн нашого покоління гомолюденсів: «Бийся головою об лід!… Пробивайся! Вибивайся! І ти побачиш прекрасний, прекрасний, шалений світ!..»